Чотири танкісти і пес – 2

Діставши наказа відшукати останнього німця з підривної команди, Саакашвілі крок за кроком промацував шлюз. Невеликий прямокутник подвір'я був огороджений високим цегляним муром. Посередині – клумба, на якій цвіли жовті, блакитні й фіолетові братки. Під муром тягнувся голий ще живопліт і зеленіло кілька молодих тополь.

Гарно тут, мабуть, було раніше, але тепер зразу ж за клумбою прилягав до кам'яного краю шлюзу бетонний бункер – плоский, як притоптаний гриб, у брудно-зеле них і коричневих маскувальних плямах, дивився спідлоба на три сторони світу темними щілинами бійниць. Оплутані іржаві спіралі колючого дроту боронили підступи до нього.

Довелося обійти бункер з тилу, щоб по стрімких східцях дістатися до сталевих дверей, на яких було щось криво написано чорною фарбою.

Двері стояли прочинені. Саакашвілі увійшов досередини, намацав вимикача й несподівано для самого себе засвітив електричну лампочку в затуленому сіткою заглибленні під стелею.

У бункері було два бічні невеликі сховища – немовби на боєприпаси, але порожні, й кілька закритих металевими плитами тайників, проте не таких великих, щоб там могла сховатися людина. Може, акумулятори?

Шлюз був глибокий. Потемнілі від вологи, коричневі від моху кам'яні плити стрімко вели на кілька поверхів униз. Там стояла порожня баржа. Григорію аж у голові запаморочилось, коли дивився на неї; мусив відступити назад і схопитися за чавунну тумбу, відшліфовану причальними канатами. Сів на неї перепочити.

За воротами шлюзу розкинулося чимале озеро. Вузький дерев'яний поміст з поруччями вів на другий бік, проте туди не було потреби ходити – плоский переліг, розритий ровами й окопами, переходив у драговину, пожовклу від квітів болотної калюжниці, а табличка з написом по-німецьки: «Увага! Міни!» не заохочувала до прогулянок.

З того боку ніхто не прийде, можна бути спокійним, подумав Саакашвілі й вирішив доповісти про це Яяекові. Глянув ще на північ, де рівні, захищені насипами поля перетинав канал, і подався до будинку.

Ноги у нього вгиналися в колінах, відчував слабість в усьому тілі й порожнечу в голові. Поки шукав німця, поки зосереджував усю увагу на виконанні наказу, намагався не думати, проте тепер знову його пройняв біль, немов хтось стискав йому скроні, – нема «Рудого»! Танк, поранений над морем, був сьогодні роззброєний, а потім убитий, убитий, убитий…

Мозок затнувся на цій єдиній думці, як пошкоджена платівка. Григорій обійшов засіки біля бункера, машинально обминув клумбу й рабатки. За солдатською звичкою замість увійти відразу в сіни, заглянув до них крізь віконце в стіні, у якому хтось давно вже вибив шибку, а павук сплів тенета.

На свій подив побачив, що полонені не сидять під стіною, а лежать на підлозі, неначе розкидані вибухом. Зразу помітив, однак, що недвижимий тільки офіцер, котрого Єлень нокаутував прикладом. Той з ґулею, скулившись, силкувався натягнути каната, кінець якого був зачеплений за гак. Третій, який раніше сидів скраю, випроставшися, витяг над головою руки й намагався дістати автомат. Нарешті, вхопив його за ремінь.