В нетрях Центральної Азії

Після досить тривалої розмови князь погодився дати нам провідника в Хара-Хото і право розкопування, за що я повинен був передати йому верблюжий в'юк мануфактури безплатно, а решту краму, скільки він захоче купити, продати йому із знижкою залежно від цінності речей, які ми добудемо розкопками. Князь заявив, що золоті монети і коштовне каміння неважко оцінити як слід, а книги, посуд, бурханів він розцінюватиме нам недорого.

Довелося погодитись на ці умови, бо ми цілком були в руках князя і могли дістати доступ до Хара-Хото лише при його допомозі. Адже, власне кажучи, він міг забрати весь наш крам безплатно, а нас просто вигнати з своїх володінь.

Коли ми сторгувалися, лама порадив поїхати до Хара-Хото з самими тільки верблюдами, залишивши коней у князя.

— Кожний кінь п'є води стільки, скільки п'ють чотири чоловіка, — заявив лама. — В Хара-Хото води немає, і доведеться вам привозити її туди для себе здалека. Верблюди будуть ходити один раз на три дні до ріки за водою для вас і при цьому самі нап'ються досхочу.

Ця порада була правильною, і ми вирішили виступиш наступного дня на верблюдах, залишивши весь крам у відведеній нам юрті, а коней — в табуні князя. Це гарантувало наше повернення до нього для розрахунку за товари по результатах розкопок.

Наступного дня ми виїхали вчотирьох у супроводі монгола, який знав дорогу в Хара-Хото; він поїхав на князівському верблюді. Везли з собою воду в своїх бочонках і в другій парі, яку взяли у князя, а також лопати, кайло, намет, запас сухарів, баурсаків, борошна, крупи, масла, чаю на два тижні. Як живу провізію погнали з собою чотирьох баранів. Для вивозу викопаних речей князь дав нам кілька великих кошелів, сплетених з шелюжної лози, а для упаковки їх у мене були згорток китайського обгорткового паперу та сувій коленкору нижчої якості. Кошелі монголи виготовляли для китайців, що взимку приїжджали за рибою на Сого-Нур; у кошелях вони вивозили мерзлу рибу. Якби не ця. щаслива обставина, нам довелося б книги і речі, добуті під час розкопок, вивозити в звичайних мішках. Довелося взяти з собою також мішки, бо кошелів вистачило лише для геми верблюдів. У кошелях і мішках ми везли, крім харчу, одяг та інструменти, а також жмутки свіжої тростини для верблюдів, бо паша коло Хара-Хото, за словами монголів, була дуже бідна.

ІНавпроти ставки ми перейшли бродом через Іхе-Гол, який був тут неширокий, всього 6–7 сажнів, і неглибокий — до коліна верблюда; але дно було досить грузьке, мулисте, а вода — густа і бура, як кофе з молоком. У ставці воду для пиття брали не з ріки, а з колодязя в наносах; просочуючись крізь них, річкова вода ставала майже безколірною. За бродом ми пішли майже навпростець на південь по горбистих пісках з бідною рослинністю, що пояснювалось сусідством ставки, якій потрібно було багато палива. Чим далі від неї кущі ставали більшими, з'явилися дерева тамариску і саксаулу. До Хара-Хото від ріки йшли майже п'ять годин, нарешті проминули колишнє русло останнього східного рукава Едзін-Голу, яке було не ширше від Іхе-Голу. По руслу валялися сухі стовбури дерев, присипані піском. Коли ми вже наближалися до нього, то вдалині побачили мури Хара-Хото з окремими баштами; і мури, і башти досить сильно потерпіли від дощів, вітрів, морозів і спеки. Зубці на мурах майже зникли, башти заокруглені. З-за муру видні-лися високі субургани, теж дуже звітрілі. Субургани, схожі на башти, що звужуються догори, ми зустріли також біля самої дороги, коли ще не доїхали до колишнього русла. Північний мур міста в різних місцях був засипаний піском аж до гребеня, тому ми легко піднялися на нього і по піщаному-таки укосу спустилися всередину Хара-Хото.