В нетрях Центральної Азії

Одного разу на переході нас захопила сильна буря. На світанку легкий вітер, що дув майже в спину нам протягом ночі, швидко посилився і налітав поривами, що приносили з собою цілі хмари пилу і дрібного піску. Дрібний щебінь, який вкривав грунт Гобі, під час цих поривів приходив у рух, перекочовувався, переплигував по землі, навіть злітав невисоко в повітря. Ми їхали, звичайно, в кожухах, а тепер довелося захистити вуха і очі від пилу клапанами наших монгольських шапок. Хлопчики, вкрившись кожухами, зовсім зникли поміж в'юками.

Небо було безхмарне, але геть усе сіре від пилу, що заповнив повітря; зійшло сонце, але воно ледве вирізнялося на обрії у вигляді червоного круга без проміння. Але тому що вітер дув ззаду, він не затримував нашого руху, навіть підганяв тварин, і на дев'яту годину ранку ми завершили перехід і спинилися в невеликому оазисі серед голих горбів. Швидко розв'ючили верблюдів і повкладали їх серед заростей чию спиною до вітру, коней залишили під сідлами, а самі, повкривавшись кожухами, примостилися поміж тюками, з яких зробили стіну, що захищала від вітру. Нап'ясти намет і розкласти вогонь не було можливості, і ми проспали години зо дві або три, поки буря перед полуднем ущухла. Тоді тварин відпустили на пасовище, поставили намет і на вогні заходилися зразу варити обід і чай.

Надвечір я захопив рушницю і пішов поблукати по горбах навколо оазиса, маючи намір підстрелити зайця або кеклика. Незабаром мою увагу привернули схили горбів. На них темніли такі ж великі ніші, які я вперше побачив біля ріки Аргалти в Джаїрі під час поїздки за закопаним золотом, а потім не раз спостерігав на гранітних горбах. Одна ніша вже втратила своє склепіння і являла собою немовби глибоке крісло з високою спинкою і бічними ручками, ніби навмисне приготовлене для відпочинку подорожнього. Я сів у нього і в своєму жовтому монгольському халаті, певно, став непомітним, бо трохи згодом по улоговині між горбами до мене спокійно підійшли три антилопи, що прямували на вечірній водопій до джерела. Коли я поворухнувся, приставляючи рушницю до плеча, вони на мить зупинилися, кроків за двадцять від мене, підвели голови і розчепірили вуха. Я, звичайно, скористався з цього і вистрелив; перша антилопа впала, убита наповал, інші, зрозуміло, рвонулися великими стрибками і зникли за горбами.

Якби я не сів у нішу, а продовжував іти по улоговині, антилопи помітили б мене здалека і не дали б підійти. Задоволений вдалим полюванням, я потяг здобич до намету. Лобсин, оглянувши антилопу, вигукнув:

— Це не дзерен, це хара-сульта!

— А яка між ними різниця? — спитав я.

— Дивись, у цієї кінчики рогів тільки трохи загнуті всередину, а у дзерена — загнуті більше. Хвостик у дзерсна жовтий, як і все тіло, а у цієї — чорненький. Тому її і звуть — чорнохвоста.

— А м'ясо у них, певно, однакове?

— Однакове, але хара-сульту монголи чомусь більше шанують, може, тому, що вона трапляється рідше.