Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Політичний секс. У наших верхах. І всенародна порнографія внизу. Всі голі. І всі тішимося. Чудесами. «Маленькие люди в большой постели».
Ваня Молдаван каже:
— А в мене постіль — маленька. А жінка як Жаботинський. Спить сидячи. А я в неї на руках. Еротика епохи гуманізму. Де дістати нормальне ліжко? Щоб хоч нормально виспатися. У меблевому магазині є тільки віники. У магазині «Геркулес» — тільки тапочки… Сімдесят п’ятого розміру. Можна було б спати у тапочкові. Якби його дотягли до двох метрів. А так глухо. Стіна.
Дійсно, стіна. Правда, Берлінську стіну вже давно розібрали. Але кремлівську ще кладуть…
Двері
Я знайшов двері. У кущах. Біля нашого будинку. Лежали, мабуть, з півроку. Бо вже травою заросли. Звалив на спину. Поніс у житлову контору:
— Нате ось… Валялися… У кущах…
— Багато чого валяється по кущах… Наша контора — не смітник…
Приніс. Поставив біля будинку. Написав на них крейдою: «Чиї двері? Заберіть!»
Вранці виходжу. Нижче свого напису читаю: «Шукаєш дурніших? Щоб твоє сміття виносили…»
Сів на дверях. Думаю. Ще добрячі. Послужать. Шкода добро викидати.
Приволік до себе на балкон. Відгородитися від сусіда? Образиться.
— Проси ділянку, — підказала дружина. — Спорудимо дачу…
Подав заяву. Розглядали два роки. За цей час я сколесив своїм КрАЗом півкраїни. Там цеглина на дорозі валялася — в кущах. Там дощина — в кузов. Там залізячка — в кузов. Знайшов на дорозі все. Крім скла для вікон. І шпалер.
Збудував. Не дача, а палац.
Набрав повен кузов сусідів. Привіз відкривати сезон.
Прицмокують. Прихвалюють.
— Невже і котел парового опалення на дорозі валявся?
— Уявіть собі. Під Чудновом…
— А отой вітряк, що гонить воду?
— З-під Рязані припер… У нас тільки робоча сила на дорозі не валяється… Бо вона — по кущах. А решту усе можна знайти…
Через тиждень мене запросили у міліцію. Дуже чемно запропонували підготувати документи на всі матеріали. З яких я збудував дачу.
— Та ви що, хлопці! — не стримався я.
— Ми не хлопці. Ми — міліція. Боремося з розкраданням державного майна… До речі, двері, із яких, за вашими словами, усе почалося, — з горища будинку, у якому ви живете… Народне добро берегти треба, громадянине Куріпочко, а не розтягати…
Мені їх шкода…
Колесо історії невблаганно крутиться. І перемелює все. «Хто був ніким, той стане всім…» Хто був «усім» — іде на пенсію. По хворобі.
А хвороба яка? Ходити не може. Пішки. Звик до машини. Їсти не може. З магазину. Спати не може. У ліжку. Бо звик за робочим столом. Знає тільки двоє слів: «Погоджуюсь!», «Заперечую!» І лікуватися не хоче. У звичайній лікарні. Звик до спеціальної. Ніби у нього така суспільна вага, що у звичайному лікарняному ліжку не витримують ніжки…
Над одним школярі взяли і шефство. Навчили ходити. Влаштували йому екскурсії по місту. Пояснили, що таке тротуар. Що таке трамвай. Що таке черга.
Дар мови повернувся до людини. На радощах вигукнув:
— І треба ж було так розумно придумати: створити черги, щоб заслуженим людям давати позачергово!..
Мені їх шкода. І тих, що вже. І тих, що ще.
Ось місто наше не в зоні землетрусів. А сейсмологи запримітили, що трусить. Одним будинком. Керівним.
Думали, хтось підкопується. Ні. Виявляється, вібрують стільці. Під чиновниками.
І є чому вібрувати. Змінилася обстановка. Боїшся щось пообіцяти. І боїшся нічого не пообіцяти. Треба йти до людей. Треба щось казати. Розумне, конкретне, корисне. А що? Розумного нема. Конкретного не знаєш. Корисне — кожному своє. Скажи невпопад — і той, хто вчора тремтів від одного твого погляду, сьогодні заявить: «А я тебе бачив. В гробу. Без тапочок. Босого». І нічого йому не вдієш. Він — неформал.
Пішла чутка, що у тих, які навіть зостануться, заберуть автомобілі. Персональні. А кожному видадуть коня. Персонального. І сідло. Але я думаю, що це не реально. Не кожен в сідло вміститься. Це раз. Друге: не дай, Боже, задрімає і впаде. Та й не кожен знає, куди їхати. А давати кожному персонального водія — це знову ж таки чіпляти додаткове сідло і знову транжирити кошти. Правда, це нам не вперше. Ось одного все життя возили у броньованій машині. Щоб, не дай, Боже, хтось… З рогатки, чи що? А потім побачили, що даремно. Виявилося, у нього була броньована голова.