Тривожний місяць вересень

Ми прийшли до Панського згарища. З півтора десятка підлітків, збуджено блискаючи очима, поховалися за деревами. Давно, давно в Глухарці не билися дорослі парубки!

Ну що ж… Гаразд. Зрештою, Валерик підло вчинив, чіпляючись до Антоніни… Гаразд!

Морячок прибрав боксерську стойку. Чув я, на флоті вчаться боксу, це в них заведено, щоб кожен зміг постояти за всіх і, звичайно ж, усі за одного. У нас в групі Дубов теж наполегливо дресирував новачків, як щенят. За браком рукавиць він обмотував нам кулаки рушниками, і справа доходила до такого азарту, що вибитий зуб не брався до уваги.

Валерик відважно рушив мені назустріч, ми зійшлися, я одразу ж відскочив, пригнувся і з розмашистих, загрібаючих Валерикових ударів зрозумів, що він не встиг нічого засвоїти, окрім боксерської стойки. Руки в нього були не дуже довгі, та й зросту не вистачало… Він пропускав геть усі прямі удари, сподіваючись, що хоча б один із його кулаків, які вилітали звідкілясь збоку, таки дістане мою щелепу. У мене навіть злість пройшла…

Валерикові діставалося. Проте він не відступав, обстоюючи честь Чорноморського флоту перед колишньою піхотою. Двічі він падав, але піднімався й знову йшов на мене. Таж і настирливий! Витирав кулаком юшку і зиркав лютими очима…

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.