Білий попіл

— Ти б не хотіла мати такого брата, як я?

— Тільки не брата!

Перш ніж я второпав сенс її слів, вона ніжно й жадібно поцілувала мене, — і цілунок цей був глибокий та вишуканий, запаморочливо довгий і водночас неймовірно короткий…

Коли Настя відхилилась, я не розумів, скільки проминуло хвилин чи, може, секунд…

Я почувався, ніби потрапив у центр дзиґи: так усе закрутилося в голові…

Почасти це, звісно, можна було би пояснити струсом мозку… Але тільки почасти.

— Настю…

Вона вийшла, не подарувавши мені змоги поглянути їй в очі, й цього разу довго не поверталась. Я чекав на неї, аж поки дрімота зморила мене.

…Безкінечно довга біла лінія — вона накреслена крейдою на підлозі, і я наче лечу над нею, намагаючись знайти кінець… Та лінія безперервна… Це — коло…

— Не можеш переступити лінію, так? — чую голос і тут-таки бачу Івана.

Він сидить у кутку кімнати, на стільці, з пістолем на колінах, а його голова — прострелена і зяє здоровенною дірою там, де над лівим вухом вийшла куля.

— Ти не можеш увійти в коло, — каже він.

— Можу, — відповідаю я й обертаюся обличчям до центру кола.

Посеред нього на ліжку лежить стара Марфа.

— Води… — просить вона хрипко, звівши на мене погляд затуманених очей.

Тільки тепер я бачу себе збоку. Склянка вже у мене в руці. Я швидко несу її Марфі, та раптом наче вдаряюсь зі всього маху в невидиму стіну. Вода розхлюпується. Стара скрикує, як обпечена.

Вона зирить на носаки моїх черевиків, що так і не переступили накресленого на підлозі кола, зупинившись за якийсь сантиметр од нього.

— О Господи! — вигукую я, і в моєму голосі звучить фальшивий переляк. — Зараз витру!

Я ставлю склянку на підлогу, беру з секретера серветку й стаю навкарачки. Не зводячи з Марфи насмішкуватого погляду, витираю разом із розлитою водою частину накресленого крейдою кола. Бабця завважує це й харчить у нападі тваринного жаху.

— Що з вами? — питаю без тіні тривоги в голосі.

— Діло в тому, що тепер у її колі є прогалина, — зі знанням справи озивається зі свого стільця Іван, задумливо встромивши руку в дірку на скроні. — Усе діло в прогалинах.

Я дивлюся на нього й киваю з невловимим усміхом на вустах. Він киває у відповідь і, витягнувши з голови перемащену кров’ю руку, підбадьорливо показує мені великий палець.

Тоді я заходжу в коло через протертий щойно розрив і наближаюся до побілілої від жаху старої на ліжку. Я нахиляюся до самого її вуха.

— Це я, — шепочу пупорізці, і слова ці звучать так лиховісно, ніби в них є щось приховане, зрозуміле тільки Марфі…

А наступної миті вікно Марфиної кімнати розбивається від удару й сухеньке тіло старої вилітає крізь нього разом з уламками віконниць і тисячами скляних леліток.