Білий попіл

— Добро… Ти сам це сказав, — я міряв кімнату кроками, силкуючись зібрати докупи думки. — Якого біса сотник шукав Хому Брута щонайменше за місяць до вбивства? І чи було воно взагалі? Чому на поминках усім було байдужісінько до Соломії? Чому в маєтку немає її кімнати? Як досі люди не повісили тебе, якщо більшість вважають за вбивцю? Навіщо тобі здався я? Як у тебе опинився мій хрестик? Що ти знаєш про моє минуле? І взагалі — хто ти такий, бісова душа? Нащо морочив сотникові голову листами від імені Томаша Болгара?

Я відтарабанив це все одним духом й замовк тільки для того, щоб відхекатися. Тому що це було не все, далеко не все… Але Томаш підняв долоню, зупинивши мене.

— Перш ніж ти поставиш нові запитання, я відповім на ці. Не заперечуєш?

— Гаразд, — сказав я.

— Якщо дозволиш, почну з останнього.

Томаш із насолодою затягнувся димом, потім прискіпливо оглянув кінчик цигарки, перевіривши, чи рівномірно вона горить. Потім знову затягнувся й повільно видихнув через ніс.

Я сів на лавку й терпляче чекав. Оповитий хмарою диму, він повторив моє запитання:

— Навіщо я надсилав сотнику листи?

— Ти чув, — сказав я.

— Відповідь проста! — урочисто промовив Томаш. — Я їх не надсилав!

Він усміхнувся, побачивши сум’яття в моїх очах, а потім випростав руку і вказав на мене пальцем.

— Ти надсилав їх! Ти надсилав йому листи й підписував їх іменем Томаша Болгара.

— Томаше, що ти мелеш?!

— Ні, братику! Томаш — це твоє ім’я! Вигадане, як і Тарас Білий. Коли цигани знайшли тебе біля річки, на твоїй одежі латинкою були вишиті ініціали: ТВ. Так ти став Тарасом на прізвище Білий. Вочевидь, це така зворушлива данина рідному хутору. Потім, скориставшись тими ж таки літерами ТВ, ти назвався Томашем Болгаром. Але насправді ці латинські букви означали зовсім інше ім’я. Здогадуєшся, яке?

— Я не розумію, про що ти!

— Одна частина твого єства так сильно хотіла зректися минулого, що навіть покинула курити! Уяви лишень! Ти стільки років примудрявся не зауважувати, що в твоїй власній кишені не лише повно тютюну, а ще й там лежить хрестик, що сниться тобі кожної ночі.

— Що за маячня, Томаше… — розгублено сказав я.

— Ні, не маячня. Це — сором! Твій сором! Сором розколов твою свідомість навпіл. Він витравив із твоєї пам’яті вбивство Соломії! І те, як тебе схопили наступного ранку! Й ті ночі в церкві! І те, як ти втікав, кинувся й мало не втопився. Тому що сором — боязкий. Зате совість — вона голодна! Вона намагається зжерти свого хазяїна. І якщо сором з плином часу слабне, то совість тільки лютішає. Це вона сім років тому змусила тебе знайти в кишені батьківський хрестик і ридати з каяття. А потім сісти за стіл і вперше написати сотнику Засусі листа. Ти вказав, де він може знайти тебе й нарешті спровадити на шибеницю, як і мало статися давно. Потім ти отямився. Сором спалив у тобі спогади про цей вчинок, а ти сам, гнаний примарним передчуттям, утік! Та через декілька днів знову намацав хрестик у своїй кишені, і твоє друге «я» пробудилося. Обливаючись сльозами, ти строчив сотникові новий лист: на свою колишню адресу, де він шукав тебе у кожній канаві. Потім ти знову втікав, та незабаром надсилав сотникові чергове послання, і так — знову і знову. Час од часу совість давала тобі передихнути. Іноді — на декілька тижнів чи навіть місяців. І тоді горопашний Назар Засуха вертався в свій маєток і там припадав клятою білою пилюкою, чекаючи нових листів від таємничого Томаша Болгара. Йому й на гадку не спадало, що насправді це пишеш йому ти. Ти! Хома Брут!