Білий попіл

Це був пістоль. Він наполегливо вклав його мені в руку.

— Бери-бери. Без нього не пущу.

— Ні, — сказав я. — Якщо на мене й чигає якась небезпека, то хіба від руки єгеря з цим здоровилом-камердинером…

— Теслею, — підказав Котелок.

— Так. І краще б мою спину прикривав хтось зі зброєю, якщо вони заявляться. А я… — витягнувши з-за пазухи батога, показав його Котелку. — Мені й цього вистачить.

— Не дуже ти ним розмахнешся в хаті, — слушно зауважив він.

— Кажу ж: Томаша мені боятися нема причини, — і я рішуче підвівся й став продиратися крізь соняшники.

— Який Томаш? — запитав услід Котелок.

— Котрий Хома. Довго розказувати.

Я пішов до хати через загромаджене подвір’я. Тяжкі вхідні двері перекособочилися вже, либонь, не один рік тому і прокреслили на дерев’яному ґанку глибоке півколо, вибілене світлим пилом, як і весь ґанок. Смикнув двері. Вони були незамкнені, але відчинялися туго — довелося докласти сили. На звук звідкись прибігла худа руда кицька і почала тертись об мої ноги, — вона огидно нявчала, просила їсти.

— Киш! — прошипів я, та кицька і далі плуталася під ногами та верещала, аж доки я тупнув ногою.

— Хазяї! — вигукнув я.

Хата, в якій зачаївся запах дерева й старості, на вигляд була обжита, хоча господарів удома не було вже, мабуть, кілька днів (голодна кицька підтверджувала цей здогад).

— Є хто?

Тиша.

Я ввійшов у невеликі сіни, а звідти, відчинивши ще одні тяжкі двері, — до хати. На відміну він подвір’я, тут було прибрано. Вишиті рядна на припорошеній білою пилявою долівці, ікони в рушниках на покутті, стіл, застелений лляною скатертиною, дві великі лави, старе крісло-гойдалка… За вікном уже споночіло, тому в хаті панувала напівтемрява.

— Томаше? — озвався я.

Чи, може, треба було сказати: Хомо?

Тиша.

Підійшов до високого буфета і знайшов у ньому дві оплавлені свічки на пласких глиняних свічниках. Поставив їх на стіл і заходився шукати, чим запалити. На горішній полиці відшукав кресало і трут. Трут був зроблений по-старожитньому — з вивареного трутовика навпіл із золою. Відщипнув трохи і розтер між пальцями. Насипав гіркою на глиняну мисочку. Поставив її на стіл, викресав сніп іскор, що спалахнули в темрявій кімнаті, наче хвіст комети, і трут загорівся веселим жовтогарячим полум’ям. Запалив обидві свічки. Взявши одну, обійшов хату. Єдина, крім цієї, кімната була геть манюня — з одним вікном, вузьким ліжком, смугастою тканою пілкою на долівці та великою скринею попід стіною.

Скриня була відкрита. Всередині лежало кілька дбайливо складених вишитих рушників, барвисті хустки, жіночі сорочки, геть неношені чоботи з жовтої шкіри… Трохи глибше, між стосами рушників, помітив щось на диво знайоме. Піднявши свічку якомога вище, витягнув старе темне пальто з побитим міллю заячим коміром. Ретельно почищене, воно лежало в скрині, схоже, дуже давно, бо згини на тканині були вицвілі й потерті. Цієї миті за моєю спиною рипнула дошка. Я рвучко обернувся й наштовхнувся на чоловіка, який стояв зовсім поруч! Відсахнувшись, мимоволі скрикнув і навіть скинув руки для захисту. Чоловік зареготав.