Білий попіл

Котелок навіть не ворухнувся. Я озирнувсь. Він дивився на мене очима побитого пса.

— Ходімо! — покликав я.

Здоровань нерухомо застиг на місці.

— Та чого ти боїшся? Ти ж не думаєш, що замок повісили, аби лиш…

— Отож… — Котелок нажахано перехрестився й ликнув слину. — Ходімо звідси! Щось я маю недобре передчуття…

— Краще пошукай по кишенях шпильку, голку, дротину, що-небудь, — сказав я. — Якщо боїшся, я зайду туди сам. Ми ж хочемо знати, чи є там домовина його дочки?

— Послухайте мене, пане Білий… — благав Котелок. — Я ніколи не бачив, щоб склепи замикали на замок. А в такій глушині — то й поготів! Хочте вірте, хочте не вірте, а на це може бути одне пояснення: ці двері замкнули не від тих, хто захоче ввійти, а від того… Хто може спробувати вийти… Вийти зі склепу…

Я просто відмахнувся й рушив далі. Підійшовши ближче, я краще роздивився замок, що так налякав Олеся.

— Крипта незамкнена, — гукнув я Котелку. — Дарма ти боявся.

Важкий ланцюг із великим замком висів тільки на одному металевому кільці, а сам замок був відкритий.

Котелок усе ж таки наздогнав мене, хоч і плівся позаду. Ми підійшли. Ніяких табличок, крім напису «Сім’я Засухи», зовні не було.

— Тут зачекаєш? — запитав я.

Котелок вагався. Видно було, що він страшенно боїться, хоча дуже йому не хочеться чимсь виказати своє боягузтво. Врешті, він похитав головою і твердо рушив до входу.

Я поклав руку на кільце в дверях. Котелок шумно ликнув, потім зиркнув на мене і знітився, помітивши усмішку.

— Не дрижи, — і я потягнув двері.

Обидві стулки раптово розчахнулись, мало не вдаривши мене по голові, наче щось штовхнуло їх зсередини! Котелок відскочив на кілька кроків. У дверях бовваніла величезна постать, вона виступила з напівмороку, наче древній привид. Мені здалося, що ця істота — більш як два метри заввишки, — і вона була така кремезна та широка в плечах, що геть затулила собою вхід. Котелок чи то хлипнув, чи то придушено скрикнув. Я мимоволі набрав повні груди повітря, ніби перед стрибком у воду, й затримав дихання, витріщившись на примару.

Зблиснуло на сонці тяжке дуло пістоля, що поглипував своїм темним жерлом просто мені межи очі.

Правду кажучи, я навіть зрадів, побачивши зброю. Адже за мить до того я й справді мало не повірив, що переді мною постало щось надприродне.

— Що вам тут треба?!

Чоловік ступив уперед і, нарешті, вийшов на світло.

Це був Кисла Пика, який з переляку видався мені велетом, та й стояв він на кілька сходинок вище за мене. На його мордяці проступили подив і гнів. Услід за ним показався й візниця Семен, який стискав у руках штуцер. Семен хутко націлив рушницю на Котелка і, не обертаючись, ногою причинив за собою двері.

— Руки підніміть, — хрипко наказав кучер.

Ми мовчки виконали наказ. Я не міг вирішити, чи варто взагалі відповідати на запитання Кислої Пики, — врешті мене випередив Котелок: