Білий попіл

— Вона кудись вийшла, — відповів мені знайомий голос, і я здригнувся.

— Каторжанська душа! Томаш!

Спалахнув сірник, освітивши його лице лиховісним оранжевим світлом. Він стискав у зубах самокрутку і посміхався.

— Що ти тут забув?! — запитав я.

— Мені сказали, що ти шукав мене. В суботу вночі.

— Хто міг тобі це сказати? — здивувався я. — Я запитував про тебе лише в шинкаря… А він — мертвий…

Спогад сплив перед моїм внутрішнім зором і був іще реальніший, ніж метушливі щурі на постелі: шинкар стоїть, витріщивши очі, й тримається обома руками за горло. Він ніби тут, у хатині, і з-під його пальців пробивається тугий струмінь крові. Вона б’є просто в мій бік, гарячі бризки падають мені на лице, сорочку, постіль, — усе заливає ясний багрянець.

Я скрикую й судомно витираюся, та ні крові, ні шинкаря в хатині, звісно, немає.

— О, братику, — похитав головою Томаш. — Добряче тобі перепало.

Затягнувся, й кінчик цигарки підсвітив його обличчя, перетворивши на жахливу машкару.

Я знову влягаюся, тривожно оглядаю свою сорочку та постіль… Томаш допитливо позирає на мене.

— То що ти хотів од мене? — буденно запитав він.

— Я знаю, хто ти.

— Он воно як? — у напівмороку кімнати зблиснула його білозуба усмішка. — І хто ж?

— Ти — Хома Брут!

Томаш і далі незворушний, ніби чекав од мене саме цих слів. Але нічого не каже, щоб я міг провадити далі, — та я замовк. І тоді заговорив він:

— Що слід зробити з вбивцею панночки?

— Так чи ні? — вигукнув я. — Ти — Хома Брут?!

— Спробуй почути моє запитання, — наполяга він. — Ось ти знайшов убивцю, і його життя в твоїх руках. Що ти з ним зробиш?

— Віддам на суд, — тільки й відповів.

— А якби ти був суддя. На що заслуговує вбивця панночки?

— Отже, вбив усе ж таки не ти… — зронив я. — Так? Якщо не ти, тоді зрозуміла твоя зацікавленість цим ділом. Не збагну лише, чому тобі дозволяють розгулювати так просто хутором, якщо тут усі вірять у твою вину…

— Ну, вірять, скажімо, не всі. Сотник у глибині душі не вважає Хому Брута вбивцею. Ти знав це? А ось його жінка — от вона б задушила Хому власними руками…

— Господи… Тепер ясно… — я сів на ліжку, хоча голова знову запаморочилася. — Між вами угода, так? Сотник гарантує тобі безпеку і свободу до кінця розслідування, а ти не маєш права назвати мені свого справжнього імені. То ось чому сотник сказав, що не бачив на поминках Томаша Болгара! Він бачив тебе — Хому Брута! А про те, що це ти сам писав йому, а ніякий не Томаш, він і не здогадується!

Я дивився вже не на нього, а кудись углиб своїх міркувань, обхопивши голову, наче руки могли приборкати завихрені думки.

— Інше незрозуміло, — вів я далі. — Навіщо було тобі писати ті листи? І там, біля верби, ти ж майже переконав мене, що вбивця — саме Хома… Стій! Стій-стій-стій… Але ж і не було ніякого вбивства сорок днів тому! Олесь узагалі не певен, що сотник мав дочку!

Я поглянув на нього. Томаш широко посміхався.

— Що?