Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Хоч як мені не хотілося кидати команду, я ледве не заверещала з радості, помітивши, що два армійські вертольоти підлітають ближче, щоб забрати нас. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила в житті. Я повернулася до ____________ і почала відстібати від рятувального жилета магазини з патронами й воду. Тепер йому вони були потрібніші.
— Це не круто, чуваче, — сказала я. — Я хочу лишитися тут, з вами, аж поки з’явиться шанс вибратися всім.
Ми з Джорджем перезирнулись. Я бачила, що й він відчуває те саме, але на землі головними ставали ПРи, тож заради спільної справи я мала слухатися їхніх наказів.
____________ засміявся, беручи мою амуніцію.
— Побачимося в Кандагарі, — мовив він.
Я проковтнула свою гордість і повернулася до армійського вертольота. Один магазин про всяк випадок я лишила собі: ану ж нам з «Кайовою» доведеться ще раз незаплановано «приземлитися»? Інший ПР пристебнув мені до пояса витяжний шнур, щоб я могла причепитися до шасі «Кайови». Мандрівочка буде хистка.
Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.
У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.
Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».
Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.
Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.
Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.
Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.
Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.
Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.
Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.