Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Який загальний портрет?
— Одне слово, описати характер, спосіб життя — щось у цьому дусі.
— Ого! — здивувався співрозмовник.
Я закрив записник і випив запропоновану чашку чаю.
— Я чув, начебто десь у горах є старе пасовище. Це правда?
— Ага, є одне. До війни там було пасовище, а по війні його реквізувала американська армія, і відтоді там вівці не пасуться. Після того, як реквізовані землі американці повернули, якийсь багач побудував там віллу і впродовж десяти років користувався нею. Та оскільки добиратися туди важко, він перестав там бувати і вілла практично пустує. Ось тому місто бере її в оренду. Правду кажучи, було б добре її відкупити і перетворити на ферму для туристів, та боюсь, що у міста фінансів не вистачить. Передусім треба дорогу заново прокласти…
— Ви сказали, що місто орендує садибу?
— На літо міських овець — штук п’ятдесят — виганяють туди в гори. Бо пасовище там справді прекрасне, а тут, навколо міста, трави не вистачає. А от у другій половині вересня, коли погода починає псуватися, овець приганяють назад.
— А як довго ті вівці перебувають у горах?
— Залежно від року, але загалом — з початку травня до середини вересня.
— А скільки людей їх жене?
— Один вівчар. Уже років десять той самий.
— Я хотів би з ним зустрітися. Це можливо?
Службовець зателефонував до міської вівчарні.
— Якщо поїдете зараз — зможете зустрітися, — сказав він. — Підвезти вас автомашиною?
Я спочатку відмовлявся, але від службовця дізнався, що іншого способу добратися до міської вівчарні немає. У місті не було ні таксі, ні автомашин в оренду, а пішки довелося б іти години півтори.
Автомобіль службовця проїхав повз готель і попрямував на захід. Потім вибрався на довгий залізобетонний міст, проминув похмуре болото і почав підніматися пологою дорогою в гори. З-під коліс з різким шурхотом вилітав пісок.
— Після Токіо, напевне, наше містечко здається вам мертвим? — сказав службовець.
Я відповів щось невиразне.
— Але ж воно справді-таки починає вмирати. Поки поїзди ходять, ще якось тримається, а от як залізничну гілку ліквідують — відкине ноги. Смерть міста — дуже дивна річ. Що таке людська смерть — зрозуміло. А от смерть міста…
— А що ж станеться, коли місто вмре?
— Питаєте, що станеться? Ніхто не знає… Всі просто тікають звідси, навіть не знаючи чому. Бо якби в місті залишилося менше, ніж тисяча душ, — а це зовсім можливо — то все одно роботи для всіх не вистачило б. Тож, мабуть, нам справді доведеться звідси вшиватися…
Я запропонував йому сигарету і дав прикурити від запальнички «Дюпон» з овечою емблемою.
— Якби я подався до Саппоро, то мав би там гарну роботу — в дядьковій друкарні бракує робочих рук. Замовлення надходять зі шкіл, а тому про завантаженість працівників можна не турбуватися… Це справді було б краще, ніж сидіти тут і перевіряти, скільки овець та корів приготовано до відправки, правда?
— Мабуть, що так… — погодився я.
— Однак як тільки подумаю про від’їзд, пропадає до нього охота. Знаєте чому? Якщо справді місту судилося вмерти — мені страшно кортить побачити, як це відбуватиметься, власними очима.
— То ви тут народилися? — запитав я.
— Ага, — сказав службовець і замовк. Похмуре сонце вже на третину пірнуло за гори.
Між двома стовпами на в’їзді до вівчарні була протягнена вивіска: «МІСЬКА ВІВЧАРНЯ ДЗЮНІТАКІ». За вивіскою відкривалася дорога вгору, яка зникала в глибині діброви з багряним листям.
— Як пройдете діброву, побачите вівчарню, а за нею — оселю вівчаря… А як думаєте повертатися?
— Зворотна дорога йде вниз, а тому пішки спущуся. Велике вам спасибі!
Після того, як автомобіль, розвернувшись, зник, я пройшов попід вивіскою і рушив дорогою через діброву. Останні промені сонця надавали жовтому листю кленів оранжевого забарвлення. Світло просочувалося крізь крони високих дерев і тремтливими плямами розсипалося по гравію на дорозі.
Коли діброва скінчилася, спереду на схилі пагорба показалася продовгувата будівля вівчарні й запахло гноєм. Будівля була крита оцинкованою бляхою і проткнута трьома вентиляційними трубами.
Біля входу стояла собача конура. Помітивши мене, невелика вівчарка на прив’язі вискочила звідти і гавкнула разів три. Вона була стара і сонна, в її гавкоті не відчувалося жодної ворожості. Я погладив її по загривку, і вона відразу присмирніла. Перед конурою стояли жовті пластмасові миски з їжею та водою. Як тільки я прибрав руку, задоволена вівчарка повернулася у свою оселю і, виставивши назовні передні лапи, поклала на них свою морду.