Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.
Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:
З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.
Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.
Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому, що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».
Звичайно, нічого з цих думок не повідав Мар’яні, тепла рука якої довірливо подавала йому якісь таємні знаки, і тому сказав дівчині, що вражений сучасністю як п’єси, так і вистави; Мар’яні сподобалось його тонке сприйняття Шекспіра, й вона почала розповідати про поетику Фелліні (він ніколи не чув цього прізвища), на якій побудовано виставу.
Він запросив її на вечерю, і вона радо погодилась: знайшли неподалік від театру порожній ресторанчик (Рьонгвальд переконався, що за Мар’яною не йдуть агенти AISI, з презирством подумавши про цих лінивих макаронників, які навіть у своїй державі не можуть упіймати придурка з України) і замовили карпачо з тунцем і крабові котлети, запиваючи це холодним білим вином.
І тільки тоді, коли вона закохано дивилася на нього, а він погладив її щоку й занурив пальці в руде волосся, справді відчувши ніжність до цієї чистої дівчини, Рьонгвальд, наблизивши до неї своє обличчя (вона злякалася, думаючи, що він попросить її руку і серце), прошепотів, що він з України, офіцер Міністерства оборони, давній друг Джорджа й хоче допомогти її брату, якому загрожує велика небезпека. Вона, наче загіпнотизована, навіть не здивувавшись такій разючій зміні, сказала, що в її домі чергують агенти поліції, хочуть заарештувати Джорджа, мати звелася й плаче, не розуміючи, що діється. Рьонгвальд сказав, що врятує Джорджа, якщо Мар’яна дасть йому адресу брата — він переконаний, що вона знає її (насправді він не думав, що вона може знати адресу). І тут сталося диво: Мар’яна пошепки повідомила, що сусідка передала записку від Джорджа: він з якоюсь жінкою, яка допомагає йому, зупинився недалеко, в містечку Маростіка — і назвала адресу.
— Ви допоможете братові, Йохан? — з надією спитала вона. — Я вам вірю.
— Я не Йохан. Я Святополк. Ти мені дуже подобаєшся, — щиро мовив Рьонгвальд, майже вірячи у свої слова. І я все зроблю, щоб його врятувати. А потім я приїду до тебе. Будеш мене чекати?
— Буду… молитиму Бога, щоб ви… ти приїхав.
Він вирішив не йти з нею до готелю, де, був переконаний, встановлено прослуховування. І не хотів поспішати, зривати з неї одяг, робити з нею те, що робив з іншими жінками — брутально, як справжній хижак. Інакше поводитись із жінками Рьонгвальд не вмів. Він пожалів її, наче справді збирався повернутися до Віченци, до цієї рудої кучерявої наївної дівчини.
Такого ще з ним ніколи не було.
Він зупинив таксі, сплатив водієві гроші й попросив відвезти сеньйориту на той бік Баккільоне, на північ, де побіч автостради Маростікана жила Мар’яна. На прощання він поцілував її в щічку, як на першому побаченні, бо це й справді було їхнє перше побачення. А сам, розрахувавшись у готелі, сів до орендованого потужного електромобіля «Альфа-Ромео», з тих, що полюбляють карабінери, й, увімкнувши двірники, які скидали з вітрового скла дощ та мокрий сніг, також подався на північ, до Маростіки. Відповідний сигнал з фотоапарата пішов на розвідувальний супутник.