Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Сеньйорита Скандоне почала захоплено розповідати по-англійськи (в неї виявилася блискуча американська мова, багатша від functional English Рьонгвальда) про архітектора Андреа Палладіо, його час і найвидатніше його творіння — театр «Олімпіко», побудований за принципом античних театрів. Була вдягнена у темно-синій жакет-блейзер із золотими гудзиками і гербом Віченци та шовкову, нижче колін, сукню темно-синього кольору з маленькими рожевими квіточками. Вона повільно провела Рьонгвальда через величні зали вестибюля з мармуровими підлогами, в яких розмістилася виставка «Шекспір і сучасність». Він старанно занотував її розповідь, хоча все це знав з інтернету ще в Києві, в управлінні спецоперацій НАВБ, де Святополк Блідий-Рьонгвальд у званні майора контррозвідки обіймав посаду спецагента. Час від часу Рьонгвальд робив фотографії професійною камерою «Арсенал-ТХ» із вбудованим усередину відео- і аудіомагнітофоном і антеною для передачі інформації на розвідувальний супутник «Січ-81». Нарешті вони увійшли до глядачевої зали театру — і навіть Рьонгвальд із його цинічно-зневажливим ставленням до всіляких мистецьких див навколишнього світу не зміг приховати свого захвату. Мар’яна була щаслива, бо її клієнт, здається, перейнявся величчю Палладієвої фантазії: з дерев’яних лав амфітеатру глядачі могли побачити урочистий портал сцени — наче відкривалося перед ними нове, небачене місто, на вулиці якого можна було потрапити через центральну арку і два бічних проходи.
Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не опалювався.
— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.
— І я, — тихо погодилась вона.
Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому, що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.
Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки — виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися увечері виставу театру імені Федерико Фелліні з Ріміні — давали Шекспірового «Макбета». Гість зі Швеції обов’язково хотів, щоб увечері його супроводжувала Мар’яна, і хоча квитки коштували дуже дорого, не по кишені сеньйориті Скандоне, він виклав гроші, й вони домовились зустрітися о 7:00 РМ перед входом до театру. Тільки він попросив її вдягтися потепліше, щоб не застудилася, чим дуже її зворушив.
І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна, незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я, смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.
Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді Макбет вигукувала:
«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.
Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.
11
Тут і далі — переклад Бориса Тена.