Україна у революційну добу. Рік 1918

Не кращим виявився і перебіг подій навколо таємних угод щодо Холмщини і Підляшшя, спроб їх реалізації. Північна частина Холмщини і Підляшшя належали до німецької зони окупації, а п'ять південних повітів Холмщини були окуповані австрійцями. Німці поводилися помірковано. Хоча і з застереженнями та обмеженнями, вони все ж згодились на урядування призначеного Центральною Радою краєвим комісаром О. Скоропис-Йолтуховського.

Австрійські власті діяли зовсім інакше. Не допустивши комісара до виконання функцій, вони всіляко сприяли якнайшвидшій полонізації краю, проводили відверто антиукраїнську політику, особливо відчутну в культурно-освітній, релігійній сферах. Поляки депортували українців і здійснювали посилену імміграцію поляків у Холмщину. Однак українські ноти протесту, спроби домовитись про припинення антиукраїнських акцій під час візитів керівників Української Держави до Відня і Берліна результатів не давали. А граф Й. Форгач тим часом почав атакувати у Києві міністерство закордонних справ, настійно доводячи доцільність зміни погодженого у Бресті кордону між Польщею і Україною. Нехтуючи науковим, етнографічним принципом, він наполягав на тому, що найприйнятніший варіант — це «природний» кордон по Бугу. Згода на таку пропозицію для Києва означала зречення Холмщини, заселеної переважно українцями.

Австрійський посол інтригував, переконував українців, що поступки з їхнього боку можуть прискорити ратифікацію всіх домовленостей у Бересті в цілому. А німецькі власті, окрім непевних усних обіцянок, далі не йшли. Справа виявилась у глухому куті[680]. Розв'язка настала в листопаді. Німецькі окупанти залишили ті частини Холмщини і Підляшшя, які належали до їхньої зони. Край повністю окупували поляки. О. Скоропис-Йолтуховського разом з крайовою адміністрацією було заарештовано й інтерновано до польського табору.

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Брестського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдалося.

Успішніше розвивалися двосторонні відносини з іншими партнерами щодо підписаних у Бресті угод — Туреччиною і Болгарією, особливо з останньою державою. Болгари направили послом до Києва родича М. Драгоманова, професора І. Шишманова, з великим задоволенням сприйняли рішення про призначення послом до Софії одного з провідних діячів українського руху О. Шульгіна, постійно надавали підкреслено важливого значення зміцненню українсько-болгарського співробітництва.

Не зовсім рівно складались відносини з Румунією. Основною причиною суперечностей у цьому випадку було те саме територіальне питання. Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., здавалося, розвивались обнадійливі тенденції, свідченням чого були кроки Румунії щодо встановлення дипломатичних контактів з УНР. Однак було відомо й про зазіхання румунів на Бессарабію і частково на українські землі, які прилягали до цього району. Власне, експансія на Півдні, в Подунав'ї, почалася уже в січні 1918 р. Вона активізувалася після підписання 5 березня Бухарестського миру з центральноєвропейськими державами. За умовами договору урізана на західних кордонах, Румунія, як компенсацію, здобувала «свободу рук» на сході, чим і не забарилася скористатися. Оперативно була окупована Бессарабія, а місцевий парламент — «Сфатул-Церій» оголосив про приєднання Бессарабії разом з прилеглими українськими територіями до Румунії. Заслабка Центральна Рада не могла нічого вдіяти, окрім того, що офіційно не визнала акцію «Сфатул-Церія» за вільне волевиявлення населення. У ряді нот вона вимагала проведення референдуму, щоб з'ясувати думку населення окремих спірних районів (етнічно українських) з приводу їх входження до УНР.

Гетьманський уряд продовжив «нотні атаки» на Румунію, спростовуючи права останньої на Бессарабію і, навпаки, доводячи, що справедливим розв'язанням питання була б політично автономна Бессарабія у складі Української Держави. Звісно, у зворотних нотах румуни доводили протилежне, хоча й настійно пропонували укласти торговельний договір з Україною. Підготовка відповідного документа наштовхнулась на внутрішню протидію ряду членів кабінету Ф. Лизогуба. І коли, врешті, договір було таки підписано, реалізувати його не вдалося — почалось антигетьманське повстання[681].