Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Дворянин-слуга замкнув за собою важкі двері й почав своїм звичаєм:
— Мури тут три фути завтовшки, віконце на десять футів від підлоги. Люди, що живуть у цьому закапелку, тепер сидять десь у шинку, отож можна бути певному, що тут нас ніхто не підслухає.
— А все-таки посвіти по кутках!
Аж ба! В одному кутку знайшли вродливу панночку. Вона не танцювала в святковому залі під двадцятьма люстрами з безліччю воскових свічок; вона скрадалась за гугенотським королем, щоб дізнатися, що він збирається робити ввечері, а потім доповісти пані Катрін, яка завжди сприймала такі повідомлення дуже ласкаво. І що ж їм лишалось, як не вивести панночку й замкнути десь у цілковитій темряві?
— Згодом я її випущу, — пообіцяв д'Арманьяк. — А тепер вашій величності якось треба вибратися з замку так, щоб ніхто вас не впізнав.
— Уже нічого не вийде, стара королева про все довідається.
— Довідається, та запізно. Тому, хто має сю ніч боятися вас, величносте, треба на власні очі бачити, як я вас перевдягатиму. Бо потім вас уже ніхто в світі не впізнає.
І взявся до роботи. А коли скінчив її, король став схожий на найубогішого зі своїх людей. Він мав тепер засмагле, аж чорне обличчя з приліпленою бородою.
— Я вам і зморшки намалював, — сказав перший камердинер, і Анрі зразу по-старечому згорбився. Д'Арманьяк дав йому й мішок на плечі.
— Хмиз? А чого саме хмиз?
— Бо його легше нести. Звуть вас Жіль, у вас у Парижі сестра.
— І я несу їй хмиз?
— Ні, не хмиз, а окіст. Він лежить під хмизом. Коли біля луврської брами вас обшукають і знайдуть схований окіст…
— То повірять, що я справді Жіль. Це ти добре придумав! А яке сьогодні гасло?
— Окіст.
Обидва зареготали, не стримуючись, — адже крізь трифутові мури ніхто б їх не почув. Насміявшися досхочу, Анрі вирушив у дорогу. Під брамою сторожа грала в карти, він тільки гукнув: «Окіст!» — і його пропустили. На мосту його оглянули пильніше, примусили витрусити все з мішка й відібрали окіст.
— А тепер чеши звідси, старий єретику, до того шинку, де буцім твоя сестра служить!
Від мосту Анрі пошкандибав далі, зігнувшись, так, наче в мішку була цегла; та на всій Австрійській вулиці не спіткав нікого. Шкутильгаючи вже просто задля розваги, він пройшов ще кілька темних вуличок і врешті в неосвітленому завулку побачив тьмяне світло у вікнах першого поверху одного з будинків. Ще здалеку по тінях людей та по співу можна було здогадатися, що то шинок. І надвірні двері, й двері щинку були напіввідчинені, бо з каміну, де смажились на рожні каплуни, куріло. Рожна крутила молода служниця, а ще дві подавали вино або сідали гостям на коліна й співали з ними. Шинкар ляскав рукою по столі в такт пісні. Він був схожий на селянина, до одежі йому начіплялась солома. Гості всі були озброєні, навіть один коротунчик із рипучим голосом. Співали вони веселу пісеньку про необачну дівчину, що далась на підмову гугенотові, вподобавши його за гарну борідку; але що із того вийшло? Дитя, яке не можна було охрестити, бо воно вродилося з кінським копитом замість ноги, а трохи підрісши, перекрутило рідній матері голову задом наперед.
Шинок освітлювало тільки полум'я в каміні; відблиски його мигтіли на пороззявлюваних ротах, але на лобах лежала густа тінь. Анрі, що зазирав у двері, здалось, наче то тваринячі морди, а сам шинок — якесь кубло глупоти. І йому враз стала огидна роль простолюдця. Та з другого боку, цікаво було самому, без зброї, з'явитися серед доброго півдесятка цих людей. Аж раптом його безцеремонно відіпхнув набік дуже високий чоловік, увійшов до шинку й гучним голосом побажав усім доброго вечора. Анрі впізнав той густий голос, а ще раніше — саму постать; добрязі дю Барта не помогло й те, що він стояв до Анрі спиною. Він сказав:
— Гарненька пісенька, зайшов послухати.
З шістьох чоловік у шинку лише коротунчик обізвався з-за важкого дубового столу:
— Коли ти такий виріс, то здійми-но онде ковбасу зі сволока й подай сюди.
Дю Барта й справді сягнув рукою вгору.
— Здійму, як ти сам прорипиш мені оту пісеньку про гугенотське дитя.
Коротунчик знітився, а одна зі служниць почепилась високому гугенотові на руку й почала вмовляти його: