Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Це ж не про тебе пісня. Хіба вже й поспівати не можна? Якби ненароком ти мені зробив дитину, я б не боялася, що вона вродиться з копитом замість ноги.
Усі три дівки аж вереснули зі сміху. Та чоловіки за столом сиділи мовчки, насупившись, і ніби не бачили того, що робить шинкар. А той селюк прокрався поза спиною в дю Барта до каміна, вихопив звідти головешку й уже примірявся, куди краще вдарити єретика. Проте Анрі метнувся вперед, схопив підступного шинкаря за руку, видобув зі свого мішка жменю хмизу, припалив об головешку й помахав вогнем перед його злісною пикою. Шинкар, злякавшися, жбурнув головешку назад у камін. Тоді й Анрі пустив своє цурпалля додолу.
— Біжи-но принеси панові вина, та гляди, щоб не кислого! Гроші в мене, правда, всі вийшли, та, може, ти візьмеш за плату ще хмизу?
— Випий і ти зі мною, — сказав дю Барта, ніби до давнього приятеля. Вони знайшли місце в кінці столу, ближче до дверей, і між ними та іншими гостями в цьому простому шинку ненависть лишила такий самий порожній простір, як і в Луврі, за королівським столом.
Шинкар поставив їм глек з вином і пробубонів, не дивлячись ні на кого:
— В моєму селі вони людей ногами в огонь стромляли.
Він не сказав хто, але обидва гугеноти безмовно перезирнулись, і так зрозумівши, про кого йдеться. «Ми самі знаємо, що часто були не кращі за розбійників!» У дю Барта обличчя набрало того розчарованого, безнадійного виразу, з яким він звичайно говорив та складав вірші про людську сліпоту й зіпсутість. Молодий король трохи не вигукнув: «А я ж давно казав про це адміралові! «Але ж вони не нашої віри», — оце було й усе його виправдання, коли ми грабували й мордували селян. І ось по цих людях видно, куди можуть завести суперечки про віру!»
Одначе сама ця думка була блюзнірством, і вона до глибини душі налякала сина королеви Жанни. Крім того, він мав надію, що дю Барта справді не впізнав його і зайшов сюди випадково. Тому він прикусив язика й змовчав. А втім, у шинкаря знайшлися для них іще й інші привітні слова.
— Завтра вранці мені треба йти сповідатись, — пробурчав він, не дивлячись на них. — Священик заборонив давати цим харцизякам їсти й пити. Відколи їх стільки наперлося до Парижа, вони нападають на християн і дівчатам проходу не дають. А грошей ми ще в жодного не бачили, — додав він напівулесливо й напівзневажливо.
Обурений Анрі схопився з лави.
— Сядь! — гримнув на нього дю Барта. Тепер Анрі уже не міг і думати, що той його впізнав. «Адже я бідний, простий чоловік». Йому вже здавалося, що це насправді. Засмагле обличчя, зморшки, шпакувата борода, і голос він змінив дуже вдало.
— Стережіться, пане! Он той рудий, що позад усіх, нишком вийняв ножа.
— Бачу, — відповів дю Барта.
Рудий пробував, ховаючись за рештою, вибратися з кутка. Коротунчик, що його ледве видно було з-за столу, прорипів, відвертаючи увагу:
— А в крамарки хлопчик пропав!
— То гугеноти ріжуть дітей, — пояснили йому сусіди, буцімто не зважаючи на двох чужих. — Для їхнього причастя потрібна людська кров, це ж усі знають.
Усе це навряд чи скінчилось би по-доброму, але в ту хвилину ввійшли нові люди — гугеноти; двох із них Анрі знав на ім'я, чув про їхні подвиги в бою, і прибули вони до Парижа в його загоні. Інші двоє були на вигляд зовсім непевні — якісь горлорізи, можна б сказати, якби це не люди істинної віри. Тепер сили обох сторін у шинку зрівнялись, і рудий облишив свої підозрілі наміри, та й його товариші поховали зброю.
Обидва гугеноти з загону пояснили дю Барта, що вони, не знаючи Парижа, нізащо б не втрапили потемки до шинку, якби не здибали оцих двох одновірців. Та вигляд їхній показував протилежне: що вони побували вже не в одному шинку й поводились там не вельми доброзвичайно, бо таки були добре пошарпані. Анрі враз забув свою роль простолюдця й загорлав на своїх:
— Розбишак збираєте? Бійки заводите? Ви нас усіх ганьбите!
Вони гучно зареготали, а дю Барта штовхнув Анрі під ребра, і той зрозумів, що справді поводиться кумедно, як згадати про його вигляд. Тому він замовк і більш не втручався. А нові гості побряжчали грішми в кишенях, поклали дещицю на стіл як завдаток і зажадали каплунів, що вже наче допеклись, бо блищали на рожні золотаво-присмаглою шкіркою. Пана дю Барта й кумедного дідуся вони щедро запросили підвечеряти з ними, але самі їли якось навдивовижу похапцем і неначе весь час дослухалися, що чути на вулиці. А пожирувати зі служницями, що липли до них, то вже й зовсім не мали часу. Ледве-но понаїдавшись, вони подалися геть — і двоє з загону, і розбишаки. Чути було, що спочатку вони йшли тихенько, а трохи згодом затупотіли ногами, немов утікали.