Молоді літа короля Генріха IV

— Та що ви! Мене тут люблять.

— Так, як люблять усіх гугенотів.

Анрі враз умовк, а Коліньї провадив:

— Ви матимете всі почесті й розваги, яких лишень забажаєте, і все ж будете в полоні у цих людей і ніколи не зможете діяти за власною волею. Французький королівський дім приймає вас із однією-однісінькою метою: щоб в особі сина королеви Жанни протестантська віра втратила вождя.

Це було страхітливо схоже на правду, і незбагненна суть старості все-таки на мить схвилювала Анрі. Він не міг розглядіти, що таїться за нею. Може, зі старих, віджилих людей пробивається таємне знання, мов світло, запалене чужою рукою в покинутому домі?

— Зажадайте гарантій — ще до весілля! Щоб ваша особиста охорона складалася тільки з наших людей, і вся сторожа Лувру щоб була наполовину з наших, і щоб у Парижі ми мали свої надійні притулки.

— Зажадати цього легко, пане адмірале, та одержати важко. Я запропоную вам щось краще: без зайвих слів удармо перші, візьмімо в полон короля Франції й захопімо Париж.

— Воно б добре, якби ви справді так думали, — сказав Коліньї суворо, бо це була вирішальна мить, устами юнака мала промовити сама доля. Але ті уста насмішкувато скривлені, він тільки жартує!

— Хай і кров проллється? — спитав Анрі.

— Краще хай зараз проллється трохи, ніж потім багато, — загадково відповіло таємне знання, що видимо було вже просто старечою балаканиною.

Анрі не відвернув обличчя від світла, щоб Коліньї бачив, що він не ховає за насмішкою безсилля, а справді не боїться. У нього тоді був профіль справжнього гасконського вояка, різкий, темний, зухвалий — поки що лише типовий вояцький профіль, ще не позначений стражданням і мудрістю. Анрі сказав:

— Мені слід було або зовсім не їхати до Парижа, або ж приїхати сильнішим: така була остання думка моєї матері, королеви. А ви, пане адмірале, розпустили протестантське військо по домівках і, звісно, мусили так зробити, бо хто ж їде на власне весілля з готовим до бою військом! І ось я тут! Навіть без гармат я сильніший, як і хотіла королева, бо я не боюся, я поводжуся перед ними гідно. Спитайте пані Катрін і Карла Дев'ятого, як я їх примусив віддати мені належну шану, — або спитайте такого собі пана де Морвера, що цілував мені руку!

Так говорив вісімнадцятирічний гасконський вояк, і він розпалювався ще дужче, бачачи, що старий скрушно мовчить.

— Спитайте моїх однолітків, чого їм більше хочеться: чи війни за віру зі співвітчизниками, чи спільної перемоги над Іспанією? Наша місія — об'єднати цю країну перед лицем її ворога, ось про що думаємо ми всі — ми, молодь! — вигукнув він, бо слово «молодь» було тут найнадійнішою зброєю, давало найнезаперечнішу перевагу. «Молодь» — то були не зрадливі обличчя на привітальному балеті в луврському парку, ані сварливі — за бенкетним столом у короля. То була ніби спілка людей, що мають на своєму боці життя, а за старими не хочуть визнати нічого.