Молоді літа короля Генріха IV

Нагорі в замку було вже накрито столи — для королів один у парадній залі, а для придворних — декілька в її передпокої. Вродливі панночки з принцесиного почту кудись зникли, та цього майже ніхто не помітив, поки всі думали про їжу. Аж згодом, коли запанує веселіший настрій, вони мали повернутися цілим роєм.

Король Наваррський вилив у свою тарілку з супом цілий келих вина, неприємно здивувавши тим короля Франції й принцесу Валуа. Тоді заходився їсти швидко й багато, і розмовляти за обідом йому не хотілося. Він тільки радий був би чути, про що гомонять у другій залі його люди з придворними короля. Та музика грала занадто гучно.

А в другій залі такий собі пан де Морвер виявив особливу повагу витертому колетові свого сусіди — довготелесого дю Барта. Шанобливо спитав він, скільки походів витримала вже ця старенька одежина. Протестант, не звиклий ні до іронії, ні до порожніх гречностей, глибоко спохмурнів від того запитання.

— Ми довго їхали верхи. Та хоч і кругом усієї землі об'їдь, однаково їдеш назустріч своїй смерті. Ми з вами їдемо не разом, Морвере, але помремо обидва. — По тих словах він випив келих вина й примусив Морвера теж випити.

Дю Плессі-Морнеєві непотрібне було вино, щоб роздратувати свого візаві, де Нансея.

— Ми могли б і завоювати Париж, — гукнув він. — Але ми не такі лихі й візьмемо його як шлюбний посаг.

Капітан де Нансей так оскаженів, що забув, де він, і вже вхопився за шпагу, та його стримали панове де Міосен і д'Обіньє.

— А хоч би ви мене й закололи, однаково істинна моя віра! — гукнув через стіл Морней і аж тоді ретельно заходився коло їжі. Бо Морней, попри свою безстрашну запальність, належав якраз до тих, чиєї жертви господь не приймає. Він являв собою приклад чесноти, якій щастить; це побачив по ньому кожен, коли він, забувши все на світі, поринув у споживання дарів кухні і його сократівське обличчя розцвіло. Перший дворянин де Міосен, коли Агріппа д'Обіньє почав дорікати йому за байдужість до віри та двоєдушність, показав, виправдовуючись, на подвижника віри, що так захопився бенкетом.

— Над нашими головами тягарем нависла влада неправедних, і судять нас вороги господні. А ви, Міосене, — один із наших, — служите їм. Хіба можна укладати угоду зі своїм сумлінням? — спитав поет через голову розлюченого де Нансея, що не слухав їх. Перший дворянин тільки знизав плечима. У такому оточенні він не міг казати відверто, що в нього на серці. Протестант, але водночас перший дворянин короля, він сприяв при дворі своїм одновірцям, як тільки міг. Проте нічого, крім докорів, від них не сподівався.

Агріппа висловив свою думку вельми недвозначно:

— Є люди, що зраджують бога й запродують нас. Ми втрачаємо все, що маємо, і навіть свободу віри. Нам тільки й лишається, що наша цілковита єдність із Христом і янголами. Але тільки це — справжня радість, воля, життя й честь!