Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Крім того, Анрі, або ж Генріх Наваррський, згодом король Франції й Наварри, у хвилину піднесення висловив передчуття, яка буде колись його місія, тільки його, і в запалі переніс її на ту спілку, «молодь», якої не існувало. Бо насправді ніхто з його молодих друзів не схвалював одруження з принцесою Валуа: ні д'Обіньє, ні дю Барта і Морней, ані весь загін вершників, із яким Анрі прибув до Парижа, ані одновірці по всій країні. Та все це він забув, натхненно обстоюючи своє покликання. Йому судилося ще безліч разів бути зовсім самотньому серед цілої юрми, що тислася круг нього, судилось терпіти зраду і здаватися розгубленим попри внутрішню твердість. Усього того він ще не знав, але являв цій віджилій людині минулої епохи сміливе, хоча ще й невиразне обличчя майбутнього.
Ці двоє більш не мали чого сказати один одному; настав час вийти на світло принцесі Бурбон.
— Любий брате! — почала вона своїм зворушливим голоском, що тремтів би, якби вона не говорила з таким притиском, аж із високими нотками ляку на кінці слів. — Любий брате, ви будете колись великим королем, і я схилюся перед вашим ложем.
Дивні слова, але в них промовляла така віра, що йому стало соромно за власні сумніви. За цим маленьким чолом, крутим і опуклим, жила вперта віра їхньої матері. Ба, в сестри його було навіть щось більше: виразне передбачення його майбутньої величі й вияву шани, призначеного їй самій: схилити коліна перед його парадним ложем. Та поки що вона мала переказати йому справжню волю їхньої матері.
— Вона не до самого кінця вважала, що вам слід узяти шлюб із принцесою Маргаритою. Ні, брате! Бо наша мати знала, що її отруєно.
Ох! Знов вихором налетів ляк. Анрі зразу сахнувся назад, тоді похилився вперед, чолом на сестрине плече.
— Які ж були її слова?
— Сказала вона тільки те, що передав вам пан Ларошфуко. Але я вас запевняю, що наша мати знала правду і лише тому веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили.
Вкрай напружений тон, яким були вимовлені ці слова, та й власний його ляк, що й досі не минувся, переконали Анрі, що сестра має слушність.
— І вона хотіла того самого, що оце пан адмірал? — покірливо спитав він.
— Вона хотіла ще більшого. — Сестра враз неначе виросла, так раптом зміцнів її тихенький голосок. Вона поклала братові руки на плечі, відштовхнула його трохи від себе й сказала, дивлячись йому просто в очі: — Геть із Парижа, брате! Ще до ранку зберіть із постою всіх наших і від'їжджайте, хоч би навіть довелось пробиватись силою. Пошліть гінців по всій країні! Ім'ям королеви Жанни! Королеву отруєно! Народ підніметься, навіть полегле військо встане з бойовищ, брате, і так ви прибудете на своє весілля. Цього хоче наша мати. Це і є той наказ, що я мала передати вам.
Тоді Катрін зняла руки з його пліч і відступила назад, мов посланець, що виконав доручення й замовк. Вона важко дихала — те доручення було над її силу. В покої стояла задуха, і Анрі воднораз із цим помітив, що діється щось дивне. Ця розмова в духоті щільно зачиненого покою довела всіх трьох до того, що вони задихались і втратили відчуття дійсності. Пан адмірал уже став за своїм кріслом, піднісши схрещені руки й звівши очі вгору, і почав промовляти слова псалма, звернені лиш до того, хто в високості:
Анрі розчинив одне вікно в чорну ніч. Удалині небосхил розтинали блискавки, осяваючи хмари, що їх гнав на місто гарячий вітер. Анрі не хотів знати, що вороги повзуть до нього, мов імла. Не хотів він і накликати кару господню на злих. Він усіма своїми силами поривався до пригоди, що звалась Марго; але вона звалась також і Лувром. Поривався з такою пристрастю, мов до своєї незвіданої долі.
Повернувшись до сестри, він сказав:
— Чогось мені не віриться, сестро. Наша мати не знала, отруєно її чи ні, і не могла бажати, щоб я утік звідси й зважився прийти знову тільки з військом. Я не годен уявити, що її твердий голос дав мені такий наказ.
— Ти сам себе дуриш, брате, повір мені. Ми ж із тобою рідні, єдині в усьому світі, і в чому я певна, те й ти в глибині душі мусиш мати за правду.
Та він ще опирався:
— А коли вона й справді сказала так, здолана страхом у останню годину життя, то нізащо б наша відважна мати не сказала цього вдруге, якби повернулась на цей світ!