Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Генерал нахилився ще і обтрусив двома пальцями порох з правого коліна, замащеного порохом муштрового плацу. Потім відійшов набік, на своє місце, — приймати парад. Чотири полки мали пройти повз нього церемоніальним маршем, простуючи до військової рампи[138]. Там чекали вже на них ешелони.
І вони пройшли. Один в один, нога в ногу, випнувши груди, вибиваючи церемоніальний крок, звихнувши голови і «поїдаючи» очима генерала з його почтом, — десять тисяч стрільців. Кожній роті генерал брав на честь і гукав: «Орли!» І орли вибухали надприродним «ура!». Шеренга наглянсованих чобіт блискала після них, збиваючи куряву важкими кроками церемоніального маршу. Вони пройшли повз генерала, завернули за ріг, перейшли залізничну колію, пройшли на військову рампу і за номерами розсілися по червоних вагонах із свіжим білим написом: «40 человек или 8 лошадей». Ешелон за ешелоном рушали вони від рампи. Туди, на захід, на війну. На фронт. Ешелон за ешелоном, вагон за вагоном. З зухвалими співами, молодецьким підсвистуванням, одчайдушними вигуками, тупотінням ніг у танці, моторними схлипуваннями гармошки. «40 человек или 8 лошадей».
Вслід за полками рушила і патріотична маніфестація.
Ми примістилися на деревах проти перону військової рампи. Крім усього іншого, ми прийшли сюди ще й проводжати наших друзів. В кожному полку у нас було багато друзів між солдатами й вольнопьорами[139]. Адже кожний полк мав свою футбольну команду.
— Дев'ята рота, третій взвод! — вигукував Жайворонок, що звисав з крайньої гілляки нашої трибуни — крислатого старезного дуба, і всі ми вибухали надсадним «ура!», що покривало навіть мідь невгавних оркестрів. В третьому взводі дев'ятої роти був найкращий голкіпер нашого міста — вольнопьор Лебеденко. Вагон проплив повз нас, і з сорока облич одне всміхалося до нас особливо радісно, а руки махали особливо заповзято. То був Лебеденко.
— П'ятнадцята рота, другий взвод!
— Ура-а-а!
То проплив у рамці із восьми кінських голів прекрасний рефері, єфрейтор Вахмянін.
На пероні вирували прощальні вигуки, зойки і сміх. Міські дами розкидали з кошиків пачки з цигарками, яблука, цукерки, пиріжки. Хор залізничної церкви під керівництвом гіркого п'яниці, гладкого регента Хочбихто, відспівував кожному ешелонові якийсь спеціальний патетичний викрутас, подібний до музикального туша. Невгавно, по-великодньому, гули дзвони військового собору. Міський авторитет, громадський діяч і приміський поміщик та покоритель сердець, пан Збігнев Казимирович Заремба кожному ешелонові виголошував промову. Він зичив солдатам мужності й перемоги, вітчизні — слави та процвітання, цареві — многі літа. Він запевняв солдатів, що за два тижні, коли вони повернуться вже сюди переможцями, розтрощивши зухвалого ворога, почнеться нове, прекрасне, надзвичайне і безнещасне життя.
Вітька Воропаєв, наш другий бек, сидів на нижній гілляці насуплений. Він заздрив.
— Який жаль, — шепотів він, — що війна так скоро скінчиться, а мені ще нема навіть шістнадцяти років…
Йому було дуже шкода, що він не встигне повоювати. Вася Теменко — його нерозлучний друг — як і завжди, сидів поруч. Він не сказав нічого, тільки зітхнув. Людини, мовчазнішої від Васі Теменка, на світі взагалі, мабуть, не було.
— Третя рота, перший взвод!
В першому взводі третьої роти був найкращий форвард нашого міста та, мабуть, і цілого Правобережжя, капітан полкової команди, рядовий стрілець Ворм. Диким, одчайдушним лементом зустріли ми вагон першого взводу:
— Ура!
Наш Ворм їхав на фронт.
— Ура Ворму, найпершому футболістові!
Ворм сидів на порозі вагона, звісивши ноги. Його товариші з першого взводу висувалися з вагона і махали кашкетами назустріч нашому оглушному лементові. Але Ворм не ворухнувся. Він дивився набік і вниз. З його очей одна по одній котилися тихі сльози.
А втім, можливо, що це нам тільки здалося. За секунду отвір дверей блимнув і зник разом із Вормом і товаришами. Тільки білий напис ще мигтів якийсь час: «40 человек или 8 лошадей» — це було все, що залишилося нам від любого Ворма.
— Ти не знаєш, чого плакав Ворм? — запитав Ваня Зілов.
Йому, як і завжди, ніхто нічого не відповів.
НАШІ ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ
Насамперед ми кинулися до спорожнілих казарм.
Ми оббігали роту за ротою, батальйон за батальйоном. Ми ковзалися на ковзкій долівці і перегукувалися з кінця в кінець. Гучна луна лящала в тонких, зеленавих шибках дрібнопогратованих широких вікон. Ми нишпорили по кутках і закутках. Ми залазили до спорожнілих цейхгаузів. Леле! Скільки було там ще скарбів для нас! Порожні патрони. Несправні підсумки. Старі кокарди. Призові ціхи. Браковані казанки. Поіржавілі манерки. Бляхи до поясів. Нарешті — піхотинські лопатки і кайла. Ми хапали ці речі, видирали один з одного, билися. Потім викидали через вікна в бур'ян, щоб пізніше прийти і забрати ці дорогоцінні знаки солдатського, тобто дорослого, побуту та війни. Обшукавши одну казарму, ми перебігали до другої.
138
Військова рампа. — Ю. Смолич у книжці «Я вибираю літературу» (с. 141) пояснює, що це — «трикутник між залізничних колій проти передмістя Угольник».
139
Вольнопьор — так прозивали «вольноопределяющихся», тобто солдатів, що завдяки освіті своїй мали деякі пільги у війську, наприклад відбували військову службу протягом коротшого часу.