Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського[129]. Війна — щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов[130] Генерал Кондратенко[131]. Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію[132].
— Урррааа!!! — вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах — справжні, дорослі військові — кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.
Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію — осередок і центр усього громадського життя[133]. Там щось, очевидно, мало відбутися.
Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки — щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, — і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми — одинадцятеро — йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди[134]. Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.
От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.
Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:
Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…»[135] і ми — попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми — герої.
Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…
І Васька Жайворонок — чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек — насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.
129
Іловайський Дмитро Іванович (1832–1920) — російський історик, публіцист дворянсько-монархічної орієнтації. Автор «Історії Росії» (тт. 1–5), підручників із російської та загальної історії.
130
П'єр Безухов — один із героїв роману «Війна і мир» (1863–1869) Л. М. Толстого.
131
Генерал Кондратенко. — Роман Сидорович Кондратенко (1857–1904), під час російсько-японської війни успішно керував сухопутною обороною Порт-Артура. Був убитий під час артилерійського обстрілу.
132
І сніг, що засипає відступаючу французьку армію. — Йдеться про картину російського живописця Василя Васильовича Верещагіна (1842–1904) «На смоленській дорозі — відступ-втеча».
133
… треба було бігти на залізничну станцію — осередок, і центр усього громадського життя. — Дія роману «Наші тайни» відбувається в м. Жмеринці Вінницької області. У книжці «Я вибираю літературу» (с. 65) письменник згадував: «… роки отроцтва мого припали на початок світової війни, і проживали ми тоді в найбільшому прифронтовому екомунікаційному вузлі: тут схрещувались шляхи Південно-Західного і Румунського фронтів».
134
І ми були футболісти одної команди. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 61) Ю. Смолич писав: «У середніх класах, у Жмеринській гімназії, я захопився футболом і з іншими ентузіастами цього грища заходжувався створенням постійної команди, щоб не просто «ганяти м'яча», а й опановувати тактику комбінаційної гри. Футбольну команду я теж сприймав як своєрідне «братерство» поплічників та однодумців».
135
«Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» — рядки з вірша М. Ю. Лермонтова «Бородіно» (1837).