Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України

Громадські роботи — це порівняно новий вид кримінального покарання, введений в КК України 2001 року. Історичним його прототипом можна вва­жати суспільні роботи на публічні цілі, які містилися в Судових Статутах про покарання, і присуджувалися мировими суддями замість арешту чи грошо­вого стягнення, або як додаткове до тілесних покарань з середини ХІХ століття. У ХХ столітті перевагу громадських робіт над іншими видами кримінальних покарань визнала більшість країн Європи, як з точки зору ресоціалізації пра­вопорушника через примусову безоплатну працю і виконання суспільно ко­рисної роботи на благо громади, так і попередження злочинності.

2. Громадські роботи передбачені у 14 статтях Особливої частини Кримі­нального кодексу України, а також за цим же Кодексом призначаються у ви­падках: 1) заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53); 2) при­значення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачене у санкції відповід­ної статті КК України (ч. 1 ст. 69); 3) заміни невідбутої частини покарання у виді виправних робіт більш м’яким покаранням (ст. 82); 4) заміни невідбу- тої частини покарання у виді позбавлення чи обмеження волі більш м’яким покаранням, якщо законом забороняється застосовувати обмеження волі чи виправні роботи (статті 57, 61); 5) заміни більш м’яким покаранням обме­ження чи позбавлення волі стосовно звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, після досягнен­ня дитиною трирічного віку або в разі її смерті, якщо неможливо застосува­ти виправні роботи (ч. 4 ст. 83); 6) заміни покарання у виді виправних ро­біт або його невідбутої частини на підставі амністії чи акта про помилування, а у випадках неможливості застосування обмеження волі чи виправних ро­біт — і заміни покарання у виді позбавлення волі чи його невідбутої частини (ст. 85).

3. Відбуваються громадські роботи у вільний від роботи або навчання час (це той час, який залишається після роботи або навчання і який особа використовує на свій розсуд, а також у вихідні та святкові дні, передбачені зако­ном) за місцем проживання засудженого, яке може бути як постійним, так і тимчасовим. Об’єкт, на якому буде працювати засуджений, має знаходитися в межах населеного пункту, де зареєстрована особа, або з якого є можливість щоденно повертатися до місця свого постійного проживання.

4. Вид громадських робіт визначають органи місцевого самоврядування залежно від потреб регіону. Безоплатність громадських робіт означає, що за їх виконання засуджений не одержує винагороди, компенсуючи своєю працею заподіяну державі шкоду.

Вказівка закону на те, що роботи повинні бути суспільно корисними, озна­чає, що вони виконуються на користь певної громади, суспільства. У переваж­ній більшості такі роботи є некваліфікованими, не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації. Засуджені до громадських робіт, як прави­ло, залучаються туди, де щоденно не вистачає робочих рук, або доцільно вико­нувати роботи, на які через невеликий рівень оплати відсутні бажаючі влаш­туватися. Це роботи, які не потребують певних професійних навичок — догляд за хворими в лікарнях, прибирання скверів, парків, вулиць, майданів, виса­джування дерев і квітів, ремонтування і фарбування будівель і комунікацій, спортивних і дитячих споруд, благоустрій населених пунктів, інших дрібних будівельних робіт, тобто виконання необхідних для міста, селища, району по­всякденних справ, але за обов’язковою умовою, що вони не пов’язані зі шкід­ливим умовами праці та виробництвом, ризиком для життя і здоров’я. Науко­вці пропонують ще одну рису громадських робіт — вони повинні бути продук­тивними, як і будь-яка інша праця, тобто мати цілком визначені об’єктивні показники (нормативи), за якими можна судити про якісну сторону такої пра­ці з боку засудженої особи.