Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
Себастьян зрозумів цей жест і піднявся ще на кілька сходин. Тепер він стояв біля самих дверей. Престо уже втрачав терпіння. Він теж почав підніматись по сходах, але Себастьян пильно стежив за зловмисником. З несподіваною для свого віку швидкістю він прослизнув у двері і замкнув їх на залізний засув, на ключ, на защіпку, на ланцюжок. Під час відсутності Престо Себастьян сам придумав усі ці складні запори і замовив їх слюсареві. Тепер старий був у повній безпеці і міг витримати облогу цілої ватаги бандитів.
— Що, не вдалося, хлопчику? — із злорадною посмішкою сказав він, стоячи за дверима.
Тоніо почав стукати, але Себастьян не відчиняв дверей. Ні просьби, ні умовляння не допомогли. Себастьян був твердий, мов скеля.
— Упертий, дурний старик! — спересердя вилаявся Престо.
Під насмішливим поглядом шофера Тоніо повільно спустився сходами, обдумуючи своє становище. Можливо, його власний шофер виявиться розумнішим? Престо пройшов до гаража, рядом з яким стояв маленький будинок, де жив шофер. На дверях висів великий замок.
— Мабуть, пустив мою машину на прокат, шахрай! — пробурчав Престо, йому нічого не лишалося більше робити, як зупинитися в номері готелю. Він назвав один з найкращих готелів у місті.
У Престо ледве вистачило грошей, щоб розплатитися з шофером. Ще добре, що він був у дорогому, прекрасно пошитому костюмі і мав чудові чемодани з солідними ярликами найкращих європейських і американських готелів. Швейцар шанобливо відчинив перед ним двері.
— Ваше прізвище? — запитав у Тоніо молодий чоловік у великих окулярах, який сидів за конторкою.
— Тоніо Престо, кіноартист, — випалив Тоніо.
Раніше йому не треба було називати себе. Стримуючи посмішку, швейцари, лакеї і метрдотелі першими шанобливо називали його на ім’я. Престо знали краще, ніж президента. Тепер йому довелося назвати себе. Та цього мало. Слова «Тоніо Престо» викликали у конторника несподіваний ефект. Він раптом відкинувся назад і кілька хвилин дивився на Престо здивованим поглядом. Потім люб’язно, але холодно сказав:
— Мабуть, ви однофамілець відомого Престо?
І тут Престо допустив малодушність. Він не захотів переконувати молодого чоловіка в тому, що суперечило очевидності: цей юнак в окулярах, так само як і Себастьян, не повірив би йому. Навіщо ставити себе в дурне становище людини, яка явно присвоює чуже ім’я?
— Так, однофамілець, — відповів Престо і поспішив піднятися ліфтом і сховатися в своєму номері.
«Що ж буде далі? — заклопотано подумав він. — Виявляється, втратити своє обличчя — пренеприємна річ».
Престо проголодався. Добре ще, що в готелі можна було снідати й обідати, не платячи кожного разу. Престо подзвонив і замовив сніданок. Тоніо помітив, що лакей якось особливо дивиться на нього. Певно, звістка про невідомого молодого чоловіка, який має безтактність присвоювати всім відоме ім’я, вже облетіла весь готель.
Престо поснідав і повеселішав. Кінець кінцем усе з’ясується, і він сам сміятиметься над своїми пригодами.
Тепер він вирішив здійснити свою давню мрію, яку плекав увесь час, поки був у лікарні Цорна: Престо задумав зробити перший візит Гедді Люкс. Він вибачиться перед нею і… Як-то вона тепер прийме його?
Престо ще раз критично поглянув у дзеркало і вирішив, що він справжній красень. От коли він зможе грати ролі у високих трагедіях! його мрія здійсниться… Він — Ромео, Гедда — Джульєтта… Престо став у позу і простягнув руки до уявлюваної Джульєтти. «Прекрасно! Чарівно! Вона не устоїть! Тепер вона не відмовить мені!» подумав Тоніо і, переодягнувшись у новий костюм, вийшов на вулицю.
ЗНОВУ ВІДМОВА
Вілла Гедди Люкс стояла за містом, недалеко від кіномістечка Пітча, за півмилі від власної вілли Тоніо. У Престо не лишилося грошей, щоб найняти автомобіль.
«Доведеться йти пішки», думав він. І тут же втішив себе, що моціон — дуже корисна річ. Проте незабаром Тоніо пересвідчився, що навіть найкорисніші речі приємні тільки тоді, коли їх у тебе в міру. Щоб скоротити шлях, він вирішив іти новою, тільки що прокладеною дорогою.
Стояла нестерпна спека. Біле шосе, ще не покрите гудроном, блищало так, що очам було боляче. До того ж по шосе весь час туди й сюди снували автомобілі, здіймаючи таку куряву, що Престо задихався. Він давно встиг забути, що автомобілі залишають позад себе так багато куряви і що вони можуть завдавати стільки неприємностей людині, змушеній плентатись дорогою. А автомобілісти немов знущалися над пішоходом і, проїжджаючи мимо, так визивно ревіли в свої гудки і пускали стільки пилюки в очі, що Престо стискав кулаки від обурення.