Людина, що знайшла своє обличчя

Тоніо годинами не відходив од дзеркала. Він вивчав своє обновлене тіло. Він милувався ним і дивувався чудесам науки. Так, тепер він вірив, що людське тіло не являє собою відлитих на все життя форм, що ці форми рухливі, наче вода. Треба тільки вміти розбудити «внутрішні сили» організму, будівників живого тіла — гормони.

Гормони, гіпофіз, щитовидна залоза — тепер ці слова вже не здавалися Престо незрозумілими обривками чаклунської змови.

— І все-таки це дуже дивно, — говорив він, дивлячись у дзеркало.

А з дзеркала на нього дивився елегантний молодий чоловік з красивим тонким носом, досить високий, дуже стрункий, худорлявий.

І на цьому новому тілі був новий костюм. Престо поглянув на старенький костюм, маленький костюм у кліточку, з короткими, майже дитячими штаньми. І цей костюм раптом здався Престо жалюгідним і зворушливим. Немовби цей костюмчик лишився від померлого підлітка— сина чи брата.

— Тоніо Престо вмер. Немає більше Тоніо! — тихо сказав Престо.

Несподівано йому стало шкода потвори-карлика, який знав нужду, не зігріте ласкою дитинство, життя на вулиці.

Тоніо згадав, як він ще хлопчиком, намагаючись добути шматок хліба, покинув рідні гори і вирушив на схід. Але важко було з його зростом дістати постійну роботу. В одному місті він продавав газети, в іншому був живою рекламою — в блазенському вбранні носив плакат: «Купуйте ваксу «Сонце»!» Хлопчаки знущалися над ним і нерідко били. Довелося знову вирушити в дорогу. Нарешті в одному місті йому пощастило попасти в мандрівний цирк. Знову блазенський костюм, але тут його не били. Він закликав народ і мав у зівак великий успіх. З цим цирком Престо відвідав багато міст і містечок Америки. В одному місті Каліфорнії, де була кіностудія, хазяїнові цього підприємства спало на думку зняти мандрівний цирк у картині за спеціально написаним сценарієм. Цирк ще не встиг виїхати з міста, як у кіно вже з’явився новий фільм. І Престо вперше побачив на екрані самого себе. Його роль була невелика: як завжди, він тільки закликав.

Престо був глибоко схвильований, побачивши своє зображення на екрані. Тоніо Престо — тоді він був ще просто Том Джонсон — зріс у власних очах. Якщо його показали на екрані, на тому самому екрані, де виступали всі його улюблені герої, то й він сам чогось вартий! його охопила досить поширена хворість — непереборне бажання зніматися для екрана. Мікроб цієї хвороби недостатньо вивчений: відіграє тут роль проста пиха чи жадоба швидкого збагачення, а чи несвідоме бажання перемогти час і смерть, законсервувавши на плівці хоч кілька моментів свого життя, — невідомо, але сила цієї хвороби надзвичайно велика.

Тоніо прийшов до хазяїна кіностудії і запропонував себе як кіноартиста. Той тільки розсміявся. Тоніо не заспокоївся. Він довідався про центр американської кінопромисловості — Голлівуд і, попрощавшись із цирком, вирушив туди. Кінопідприємці, режисери, оператори довго не хотіли навіть серйозно розмовляти з ним. Але один розумний оператор замислився і сказав директорові:

— А чому б із цього кретина не зробити другого Джеккі Кугана? Цей принаймні не виросте, як той.

Кілька сот метрів плівки у великій справі нічого не варті. Директор погодився спробувати. Престо метушився і махав руками, наче вітряк. Режисер безнадійно махав рукою: «Та він і поняття про гру не має!», але оператор не здавався.