Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— В отриманні спадку. Річ у тому, що в мене трохи не вистачає на бакшиш. Я б зібрав, для мене десять тисяч — це так, дріб’язок! Але треба діяти швидко. Платити вже цього тижня. Я бачу, що ви людина серйозна, розважлива, але й не бовдур, що сидітиме на місці й згає можливість розбагатіти. Казково розбагатіти! — Хлопець несподівано кинувся до дверей, перевірив, чи нікого за ними немає, потім пройшовся кімнатою, зазирнув під стіл і чомусь під лаву, хоча видно було, що там точно нікого немає, окрім сплячого кота. Повернувся до мене. — Треба зберігати справу в таємниці! Зрозумійте, цілий мільйон на терезах!
— Розумію! Мільйон! — Я аж зойкнув.
— То як? — зашепотів Стах. — Певна справа! Вкладаєте п’ять тисяч і отримуєте третину спадку. Триста тридцять тисяч! З поваги до вас, бо бачу, що людина ви добра, збільшу до чотирьохсот тисяч! Та ви потім у те Ріо-де-Жанейро власним пароплавом відбудете! Як тітку вашу звати?
— Марія Стефанівна.
— Ту-ту! — загудів він. — Розступіться, човни, до порту Ріо-де-Жанейро входить пароплав «Марія Стефанівна», окраса трансатлантичних рейсів! І ви на капітанському мостику, в мундирі! Уявляєте? Хочете так?
— Та я б залюбки, тільки в мене немає п’яти тисяч.
— А скільки є? — трохи розчаровано спитав хлопець.
— Сто сімнадцять рублів двадцять чотири копійки. Все, що було в мене, продав, але ж той паспорт дорого обійшовся!
Хлопець замислився, озирнувся.
— Ну що ж, тільки з поваги до вас, мабуть, погоджуся взяти вас у компаньйони і з такою скромною сумою. Давайте гроші. Щойно отримаю спадок, поверну вам п’ятдесят тисяч. Так би мовити, на тарілочці, з блакитною облямівкою. П’ятдесят тисяч! Уявляєте? Такої оборудки у вас у житті не було й не буде! Ви потім мене довіку пам’ятатимете і ставитимете свічки за Стаха!
Не треба дякувати, прибережіть захват до моменту, коли рахуватимете прибутки, і готуйтеся бути багатим! Ще ніколи гроші не зароблялися так легко! Але ж гроші люблять таких, як я: молодих, відчайдушних і довгоногих! О, бачу, ви вже замислилися, куди витратити майбутні статки! Не турбуйтеся, у Ріо-де-Жанейро це просто! Як казав мій гімназійний товариш Микола Остен-Бакен, Ріо-де-Жанейро — це місто, куди треба приїздити з грошима! А Микола знав, про що говорить, бо переплив п’ять океанів, ледь не одружився з формозькою принцесою, втік від папуасів-людожерів і показався при дворі, де всіх здивували його чудові манери! Мої манери трохи гірші, але мене люблять гроші! І тих, хто поруч зі мною, — теж! А ви ж зі мною, так, товаришу? Гроші — ваші, ідеї мої, багатство — наше! Цій схемі позаздрив би сам Рокфеллер! І він заздритиме, коли дізнається про мільйон від мого великодушного дядька! — Хлопець напирав на мене, вже сам поліз до внутрішньої кишені мого легкого пальта, щоб узяти гаманець, коли дулом браунінга я вперся йому в живіт. Стах усе одразу зрозумів, зупинився, обережно підняв руки. — Ну добре, добре, я все зрозумів, не треба так, не треба, воля ваша! — забубонів він і відійшов. — Піду, мабуть, повітрям подихаю.
Я допив чай, хотів іще почитати Одіссею, коли зайшов Борода. Кинув у самовар трісок, підпалив.
— Трохи затримуємося? — спитав я, бо бачив, що за вікном уже темно, а ми досі не відпливали. Борода не відповів, стояв спиною до мене, наче й не помічав. — Колись знав вашого товариша. Такого, у віці. У нього був цілий хутір, кілька синів та онуків, які ходили через кордон. А потім хутір спалили. Разом із будинком і всіма човнами.
— Ви знали Старого? — Борода здивовано подивився на мене.
— Трохи знав.
— Він згорів на хуторі, разом зі всіма хлопцями, — зітхнув Борода.
— Ні, він зміг тоді втекти. Загинув пізніше, на очах у моїх знайомих, — відповів я і згадав пригоди в Одесі, під час яких познайомився і з Анютою, і з Поліною.
— Що? Ні, він загинув на хуторі! Всі там загинули!
— Старий утік. Із ним був іще один чоловік, із бунтівників, Степан. Він замовив Старому друкарню, чекав, коли її привезуть з-за кордону.
— Так, була друкарня, була! Я її віз! — Борода здивовано подивився на мене. — Слухайте, я добре знав Старого! І дуже поважав його! Він був найкращим! — Борода підійшов до мене. — Як він помер?
— Він хотів помститися людям, які знищили його родину. І помстився. Не до кінця, його поранили, намагалися врятувати, потім прискочили ті люди. Він відстрілювався до кінця. Не здався.
— Він був хорошою людиною, Старий. Усього мене навчив. Коли хутір спалили, я був по той бік кордону. Коли повернувся, попіл іще не вистиг. Я думав, усі загинули, і Старий теж. — Борода засопів. Поліз у стіл, узяв там пляшку. Якась іноземна етикетка. — Пом’янемо його.
Налив у келихи, не чаркувалися, випили.
— Я поминаю Старого щороку. В день, коли спалили хутір, я випливаю на човні, беру з собою пляшку і тютюн. Випиваю келих, а другий виливаю у море. Старий там, я знаю. І він випиває зі мною. Закуски не кидаю, Старий не любив закуски. А ось тютюн любив. Курю сам і ділюся з ним тютюном. — Борода зітхнув.
— Чому не відпливаємо?
— Вантаж запізнюється. Я ніколи не чекаю, але це люди з митниці. Ми мусимо товаришувати з митницею. — Борода скривився.
— Зрозуміло, — кивнув я. — Хто попливе?
— Я, один матрос, мій племінник і ще двоє з Петрограда.
— Що за люди?
— Не знаю. Але після того, як царя скинули, з’явилися люди, яким треба потайки перейти кордон.
— Я думав, у Росію повертаються ті, кому за царя тут було недобре.
— Повертаються. Вчора тільки повен човен привіз, навіть товару не брав. Але звідси їдуть ті, кому за царя було добре, а зараз стало не дуже. Кордони ж закриті, всі йдуть до мене, — пояснив Борода.
На вулиці почулося гуркотіння машини.
— О, нарешті їдуть. Будьте готові. — Борода вийшов у двір. Я за ним. Почув, як Стах балакає з двома тінями під хатою.
— Це натуральні мощі Миколи Чудотворця, покровителя моряків і подорожніх! Я заплатив за них триста рублів! Триста! І тепер я в безпеці. Якщо хочете, можете доєднатися! Платите по сто — і Микола Чудотворець буде охороняти вас. Зараз сезон штормів, море неспокійне, треба захистити себе! А мощі продав мені один монах, який плавав до Індії! Його корабель потонув під час шторму, а монах і зовсім не вмів плавати, але завдяки мощам дивовижно перенісся на берег. За двадцять верст! Двадцять! Ви уявляєте? Надійна річ! По сто рублів — і можна нічого не боятися у подорожі! — бубонів Стах.
Я вийшов із двору, побачив, як до човна понесли два великих ящики. Поставили їх на ніс, прив’язали мотузками.
— Можемо відпливати, — сказав Борода.
Піднявся трапом до човна. Прийшов і Стах, якому, здається, таки вдалося взяти грошей із подорожніх, бо насвистував щось веселе. Зайшли й ті двоє з Петрограда, чоловіки, вгодовані, схожі на чиновників. Вони спустилася в трюм, до облаштованої невеличкої каюти.
— Там лавки, можете посидіти, — сказав мені Борода.
— Ні, подихаю свіжим повітрям.
— Ну, з Богом. Відчалюємо!
На березі відв’язали канат, матрос на носі змотав його, двоє хлопців зіштовхнули нас із піску, матрос почав веслом відгрібати, щоб розвернути човен чи, радше, баркас, метрів вісім завдовжки. Потім розправив вітрило на щоглі. Легкий вітерець неспішно повів нас уздовж берега. Борода сидів на кермі й потроху забирав у відкрите море.
Ніч, темрява, море, хвилі. Подивився на зірки, що виднілися між хмарами. Стало радісно. Нарешті я плив. Я ж стільки про це мріяв — нарешті відплисти. Тепер тиждень, ну, може, десять днів, — і я побачу доньку. Моніка. Я перехилився через борт, ухопив рукою трохи води. Холодної та солоної. Я любив цю воду, якою я плив до своєї доньки.
— У мене є знайомі в болгарській митниці. Вам же треба буде якось сховати пістолет. Можу допомогти провезти його. — Біля мене присів Стах.
— Тобі мало тих грошей, які ти взяв за мощі?
— Грошей завжди мало.
— Відчепися! — строго сказав Борода, і Стах відійшов на ніс. — Горе, а не племінник. Постійно когось дурить. Дійшло до того, що виключили з гімназії. Зараз ховається від поліції! Обшустав однокласників. Закінчить на шибениці, не інакше.