Одіссея найкращого сищика республіки

— Я трохи пожив і дещо бачив. Кажу, як є. Кажу щиро. А вже вам вирішувати, дослухатися до моїх слів чи ні.

Ми трохи помовчали.

— У мене контракт, який забороняє народжувати, — нарешті сказала Анюта.

— Думаю, з контрактом я допоможу.

— Пан Бенціон не любить втрачати гроші.

— Крік заробить на цьому.

— Як?

— Я знаю як, за це не хвилюйтеся.

— Але... — Анюта затнулася, думала. — Розумієте, я не хочу залишати сцену.

— Розумію. Так само розумію, що виносити і народити важко. Але повірте, коли у вас буде дитина, все зміниться. Ви ж хотіли її. Не вигадуйте дурниць і не поспішайте. Подумайте, прислухайтеся до свого серця.

— Я боюся, що не любитиму дитину. Через батька, через те, що доведеться покинути сцену.

— Анюто, тієї миті, коли ви візьмете свою дитину на руки, ви полюбите її раз і назавжди. Так сталося зі мною, і так стається з усіма. Ви забудете про все, у вас буде тільки любов. Це я кажу, бо знаю. Я сам тримав дитину на руках. Нічого кращого бути не може. Я не люблю давати поради тим, хто про це не просить. Але вам, Анюто, я пораду дам. Виносіть, народіть і любіть.

Я підвівся.

— Піду подихаю свіжим повітрям.

Вийшов у тамбур. Не любив когось учити, бо був людиною простою, але бачив, що Анюта може помилитися, і хотів допомогти їй. Чесно хотів. І випити хотілося. Оці події в Царицині були занадто криваві. Як і ті, в Одесі. І в Єлисаветграді не кращі. Усюди кров, трупи, вбивства, люди-звірі. От як це мені було зображати? Мене ж видавці просили писати про щось смішне, легке, наче бульбашки шампанського. А тут густа кров, що швидко чорніла. Ні про що тут було писати. Вигадувати я не любив і не міг. Як можна вигадувати? Коли історії немає, звідкіля їй узятися? Граф Осика-Маєвський — той вигадував залюбки. Останнє, що я про нього чув, — потрапив він до шпиталю після поранення на фронті. Там здибався з якимись диваками, що проповідували голодування як спосіб вдосконалення, і втік, перетворившись на дезертира. Тепер десь переховувався. За чутками — в маєтку якогось дивного пана за Сеймом. Мені не писав.

Я ще раз згадав події останніх тижнів і зовсім нічого смішного не знайшов. До мене вийшла Анюта.

— Ви образилися на мене, Іване Карповичу?

— Ні, що ви. Оце стою, намагаюся згадати смішне, бо ж видавці кажуть, що читачі втомилися від війни й хочуть сміху. Але нічого смішного зі мною не траплялося.

— Все ще попереду, Іване Карповичу, все ще попереду.

Я в це теж хотів вірити. Ми прибули до Одеси вранці й одразу поїхали до «Варшави». Наша поява зчинила фурор. Пан Бенціон зголосився одразу нас прийняти.

— Я сам, — сказав я Анюті й пішов у кабінет до Кріка. Мене попросили здати зброю. Раніше не просили. Я віддав браунінг. Мене ретельно обшукали й тоді тільки пропустили. Пан Крік чекав. Підвівся, потиснув руку.

— Ви вкотре здивували мене, Іване Карповичу. Таки знайшли Анетту. Розкажете, як і де?

— Обов’язково, але іншим разом. Зараз я хотів би поговорити про її контракт.

— І про що тут говорити? — Крік здивувався, був невдоволений.

— Про те, що я доклав дуже великих зусиль, неодноразово ризикував життям, коли шукав і рятував пані Анетту, й цілком заслуговую вирішувати долю цього контракту.

— Я ціную вашу роботу й не сумніваюся у ваших словах, Іване Карповичу, але я не розумію ситуації, коли мені просто пропонують втратити гроші й не роблять якихось зустрічних пропозицій.

— Моя пропозиція — Волга, від Астрахані й до Казані. Харлам мертвий, Митрофан теж, їхні банди знищені. Беріть і заходьте, — сказав я і помітив, як заблищали очі Кріка.

— То це ви? — Крік закрутив головою. — Іване Карповичу, я воював із цим прибацаним і мусив відступити, бо не бачив перспектив перемоги за прийнятною ціною.

— Тепер Харлам труп.

— Як це вам вдалося?

— Вдалося. Мені здається, я зробив добру пропозицію?

— Для чого вам контракт Анетти?

— Щоб спалити його.

— Спалити? Іване Карповичу, ви ж доросла людина, а мрії у вас наче в гімназиста, якому баньки забивають тілесні хвилювання!

— У кожного з нас є свої слабкості. Я люблю допомагати дамам.

— Це ваша ахіллесова п’ята, Іване Карповичу.

— Чия п’ята? — перепитав я.

— Ви знаєте чия. Ви тільки придурюєтеся темним та неосвіченим, але ви багато чого знаєте. Так ось, на цій ахіллесовій п’яті вас колись і спіймають. Ваші вороги. Вони скористаються нею. Краще позбудьтеся її.

— Дякую за пораду. А як щодо контракту?

— З контрактом вирішено. Я погоджуюся на вашу пропозицію.

— То я можу отримати контракт?

— Сам папірець? Його не існує. Ми домовлялися з Анеттою на словах. Цього завжди достатньо.

— Що ж, тоді й ми домовилися. А тепер я хочу спитати, чи досі можу скористатися вашою допомогою, виїжджаючи з країни?

— Звісно. Поки йдіть відпочиньте, десь за годину вас повідомлять.