Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Зустрічав таких, — кивнув я.
Ми пливли далі. Борода розповідав про життя контрабандистів, важке і небезпечне. Потім різко замовк. Вилаявся пошепки.
— Що? — спитав я. Роздивився вдалині якісь вогники.
— Канонерка. Вона ж не повинна була виходити з порту!
— Звідки ви знаєте?
— Говорив з матросами. Ніколи не виходжу в море, коли канонерка на чергуванні.
— Повертаємося?
— Та ні, обминемо. — Борода взяв іще далі в море. Сам уважно дивився за ліхтариками. Ті пливли в наш бік.
— Дядю, там пливе щось! — прошепотів Стах, що прибіг із носа.
— Не плутайся під ногами, — наказав Борода. Не міняв курсу, правив далі. Ми пливли назустріч канонерці. Але я не хвилювався. Звик довіряти досвідченим людям. Ось канонерка почала розвертатися і посунула до берега. Борода тихо засміявся й повів човен уздовж берега, який виднівся вдалині. Поступово канонерка залишилися позаду. Ми було вже заспокоїлися, коли почули тихе гуркотіння її двигунів. Схоже було, що пливла до нас. Борода знову вилаявся.
— Вони переслідують нас? — спитав я.
— Вони не бачать.
— А чому не вмикають прожекторів?
— Бо тут же кордон поруч, болгарські й турецькі кораблі можуть бути. Взагалі канонерка так далеко не заходила раніше, — відповів Борода. В його голосі була тривога.
Ми взяли далі від берега і пропустили канонерку. Вона пройшла від нас зовсім недалеко. Якби не хмари, що затуляли місяць, нас би помітили. Все почалося з чоловіка, який дивився на мене біля книгарні. Потім те авто з митниками, яке наче їхало за нами, а наче й не їхало. Далі вантаж, який привезли з запізненням. Тепер канонерка Це могло бути збігом обставин, а могло й не бути.
— Ще півгодини — і будемо в румунських водах. Канонерка туди точно не попливе,— сказав Борода. Вітер посильнішав і ми пришвидшилися. Майже порівнялися з канонеркою.
— Там щось цокає, — це знову прийшов Стах.
— Остапе, не вигадуй! — прошепотів Борода.
— Наче годинник якийсь.
— Та звідки тут годинник? — спитав Борода.
— Ось у мене є, — я показав подарунок Бориса. Годинник цокав, але ледь чутно, хіба до вуха прикладати треба було. Стах, якого Борода чомусь називав Остапом, приклав вухо. — Та ні, там інакше. Наче в отих ящиках. — Він кивнув на ніс, де стояли два ящики, які повантажили останніми.
— Маячня! Сиди й не мели дурниць! — наказав Борода.
— Та я що, я просто спитати хотів.
Знову пливли мовчки, канонерка була неподалік, може, за півкілометра, не більше.
— Якого біса! — аж скрикнув Борода. Я теж підхопився, наставивши пістолет. А з ящика на носі почали вилітати ракети, наче у святкових феєрверках. Вони злітали вгору, освітлювали небо і нас. — Лайно! Гаси його! — Борода кинувся до ящика, десь узяв цеберко й почав заливати водою. Устигло злетіти ще кілька ракет. Я підбіг, черпав воду з-за борту, подавав Бороді. Погасили.
— Канонерка! — скрикнув Стах. Ми чули, як загули двигуни і канонерка стала швидко наближатися. Борода стрибнув до керма, спробував закласти якийсь маневр, щоб сховатися. Шепотів накази матросу, який порався з вітрилом.
— Що тут робиться? — Це вилізли з каюти інші пасажири.
— Неприємності! Але не хвилюйтеся, ви під захистом мощів! — запевнив Стах. Пасажири повернулися до трюму.
— Це ж вони нам підсунули це лайно! — просичав Борода. — Ну, гади, я їм відплачу!
— А ящиків же було два, — згадав я.
— Там усе одно щось цокає, — сказав Стах.
— Це той другий ящик! Ну, сволота! — закричав Борода і смикнув мене за руку. — Тримай кермо, прямо! — наказав він, а сам побіг на ніс. — Точно цокає! Що вони підсунули?
Я згадав бомби, якими користувалися бунтівники. У деяких був годинник. Ті бомби можна було налаштувати так, щоб вони вибухнули в потрібний час. Так просто!
— Борода, тікай! — заволав я. — Там бомба, тікай! Усі за борт!
— Не кричи! Нас спіймають! — гримнув Борода.
— Що трапилося? — Це знову вибігли пасажири.
— За борт! Зараз вибухне! — крикнув я й почав розстібати пальто. Знав, що в пальто плавати дуже незручно.
— Припинити паніку! — закричав Борода. Я кинув пальто і стрибнув за борт.
Я міг помилятися, міг виставити себе дурнем. Міг. Але я не вірив у простий збіг кількох підозрілих обставин одразу. З головою увійшов у холодну воду, випірнув, почув лайку Бороди, а потім пролунав вибух. Він перетворив човен, яким ми пливли, на купу палаючих уламків, що розліталися навколо. Я був такий приголомшений, що перестав рухатися і знову занурився під воду. Зарухався, виплив. Побачив палаючий шматок деревини, що гепнувся неподалік. Поплив до нього, почав вертіти, збив полум’я, схопився. Здається, це був уламок основи щогли. Він більш-менш мене тримав. Уже щось. Почув поруч сплеск.
— Хто тут?
— Це я, Стах! — почув уже знайомий голос. Дуже переляканий.
— Пливи сюди і хапайся за деревину! — наказав я. Хлопець підплив.
— Що сталося? Де дядько, де дядько? — нервово питав він.
— Тихо! Мовчи! — прошепотів я. Канонерка стрімко наближалася.
— Допоможіть, допоможіть! — закричали якісь люди з води. Мабуть, ті двоє пасажирів, які теж встигли стрибнути з човна. — Допоможіть! — Вони кричали, сподіваючись на допомогу канонерки, яка була вже поруч.
— Пливемо до них! — прошепотів Стах.
— Сиди тихо!
— Холодно!
— Тихо!
Холодно було дуже. Ми схопилися за шматок деревини. Одяг намок і став дуже важким, пальці закоцюбли.
— Допоможіть! Допоможіть! — кричали пасажири.
На канонерці увімкнувся прожектор. Із води замахали руками. Ледь трималися, бо не встигли скинути пальт.
— Ми тут, ми тут, допоможіть! — верещали вони.
По залізній палубі канонерки щось загриміло. Прожектор намацав людей.
— Допоможіть, допоможіть! Ось ми, ось! — кричали вони з останніх сил.
Затріскотів кулемет. «Максим», я впізнав звук. Прицільна черга, обидва смикнулися і пішли на дно. Стах із переляку скрикнув.
— Наче ще хтось є! — крикнули на канонерці.
— Перевірити! — гримнув чийсь командирський голос.
Прожектор заметався по воді.
— Пірнай! — прошепотів я й потягнув Стаха під воду, коли прожектор був поруч. Вже з-під води побачив, що прожектор зупинився на дровиняці, об яку ми трималися. Від куль вона закрутилася у воді. Прожектор побіг далі, ми випірнули. Хапали повітря. Я спіймав дошку. Ми схопилися за неї. Потім довелося ще двічі пірнати, бо прожектор шукав і шукав.
— Нікого немає! — почулося на канонерці. — Треба плисти звідси, болгари можуть з’явитися будь-якої миті!
— Ну що, ніхто не врятувався, відходимо, — наказав той самий голос. Загули двигуни, і канонерка швидко відпливла.
— Ми загинемо, — прошепотів Стах.
— Припинити паніку! — наказав я. Ми були не дуже далеко від берега. Але біда в тому, що берег темний. Поки я міг орієнтуватися по канонерці, але за деякий час вона зникне з очей. — Знімай шинель!
— Для чого? — перелякано спитав Стах. — Мені холодно!
— Гріти вона не гріє, а на дно потягне, знімай! — наказав я. Допоміг зняти. — А тепер ми залишимо цю дровиняку і попливемо до берега.
— Ні, ні, я не допливу! Дровиняка тримає, ні!
— Або ми допливемо до берега, або замерзнемо! Кидай!
— Ні!
Я штовхнув Стаха ногою, вирвав дерево і відштовхнув у темряву.
— Ні! Ні! — заверещав хлопець.
— Пливемо! — наказав я і погріб туди, де мусив бути берег. До нього було верст п’ять, не більше. Якось допливемо, головне — не збитися з напрямку.
Я гріб попереду, позаду гріб Стах.
— Зачекайте! — попросив він.
— Наздоганяй!
— Я заморився!
— Тримайся!
Холодно, страшенно холодно, та нам не можна зупинятися.
— Ногу судомить! Ногу! — захрипів Стах.