Одіссея найкращого сищика республіки

А потім я почув плескіт води і скрип весел у кочетах. Човен!

— Ми тут! Ми тут! — Я замахав рукою. Ледь тримався на поверхні, ще й мусив підтримувати Стаха.

Ось тінь. Точно — човен. Людина з нього щось спитала і нахилилася. Я випхав Стаха з води. Чоловік підхопив його й почав тягнути до човна. Витягнув, наче величезну безсилу рибину. Мені запаморочилося. Сили скінчилися, я схопився руками за борт, щоб не зіслизнути в темряву холодної води. Потім мене наче тягли, але я вже нічого не пам’ятав. Знепритомнів.

Далі були важкі і неприємні сни. Я задихався, мені тисло у грудях, мене хотіли вбити, я намагався втекти, але ноги не слухалися. Я боявся, панікував, дратувався, сни повторювалися, я хотів якось позбутися їх, але не міг. Безсилля, відчай, спека, бракувало повітря, щось тиснуло.

Це тривало дуже довго, аж поки мене не почали трусити за плече.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся! — просив мене чоловічий голос із трохи дивною вимовою. Я розплющив очі. Наче в тумані побачив чоловіка років п’ятдесяти. Він схилився наді мною, від нього тхнуло тютюном і горілкою. Завдяки цьому я зрозумів, що це не янгол і я не на тому світі. Чорнявий — може, диявол? Але ні, помітно було хрестик на срібному ланцюжку. — О, ну нарешті! — чоловік помітив мій погляд. — Як ви?

Я щось пробурмотів і заплющив очі. Намагався второпати, де я і що зі мною. Згадав, як тонув, згадав човен, що виплив із ночі. Тепер я був у якийсь хаті. Сонячні промені світили у вікно. Чоловік знову поторсав за плече. Я не хотів говорити з ним, бо не знав, де я.

— Ну прокидайтеся вже, будь ласка, — сказав чоловік. Російською, але вимова була якась дивна. Може, іноземець. Упертий, смикав і смикав, довелося таки розплющити очі. Чоловік усміхнувся. — Нарешті я вас знайшов!

— Хто ви? — хотів спитати, але лише прохрипів щось, став кахикати. З горла полетіли шматки слизу, чоловік подав мені носовичок. Я довго кахикав, нарешті повторив питання.

— Я Добрі Талєв. Борода мусив вас привезти до мене у Варну. Але не довіз. Що трапилося?

Я дивився на нього. Мовчав.

— А, ви не довіряєте мені, підозрюєте, що брешу. Ось мій паспорт, вас це задовольнить? — Він показав свій паспорт. І там нашими літерами було написано, що його справді звати Добрі Талєв.

— Де я?

— У хаті рибалки, який врятував вас. Ну, як рибалки. Тут, у гирлі Дунаю, ваш гостинний господар займається контрабандою. Він плив із товаром, потім почув вибух, начебто якусь стрілянину на російському боці. Вирішив почекати, дрейфував, потім таки поплив далі, почув голоси. Витягнув вас і якогось хлопця. Що сталося?

— Щось вибухнуло на борту.

— Що? — Талєв дуже здивувався. — Як це вибухнуло?

— На носі. Там стояли якісь ящики, вони вибухнули. Мене викинуло з човна.

— А Борода?

— Він, мабуть загинув, бо був саме на носі.

— А стріляв хто?

— Канонерка.

— Канонерка? — знову здивувався Талєв. — Для чого?

— А для чого ще стріляють? Мабуть, щоб убити.

— Нічого не розумію. Борода завжди оминав канонерки! — Талєв скривився. — І човен потонув? Весь? З товаром?

— Човен не потонув, човен розлетівся на шматки, — уточнив я. — Скільки я тут пролежав?

— Ви проспали дві доби. Господар каже, що у вас був страшенний жар, він боявся, що ви не виживете. Але лікаря привезти не зміг, бо румунські лікарі втекли, а болгарським він не довіряє. Та у вас виявилося міцне здоров’я.

— Як ви знайшли мене?

— Коли Борода не приплив, я одразу захвилювався. Він же був найкращий, він ніколи не підводив. Не приплив — значить, щось трапилося. Я приїхав сюди, на окуповану територію колишньої Румунії. Тут нас, болгар, не люблять, але, знаєте, в торгівлі заведено не звертати уваги на національність. У мене були тут знайомі, теж пов’язані з переміщенням товарів, вони почали дізнаватися, що сталося. Спочатку стало відомо, що на берег викинуло обгорілі залишки якогось човна. Обгорілі! Я дуже здивувався. А потім мене повідомили, що в морі врятували двох чоловіків, які під час марень розмовляли не румунською. Я й подумав, що це можуть бути пасажири Бороди. Одного з них я мусив доправити до Пловдива. Це ж ви? — Талєв уважно дивився мені в очі. — Так, Іване Карповичу?

— Я — Петро Олексійович Шатирьов, міщанин із Полтави.

— Знаю, знаю, бачив ваші документи, вони, до речі, добре збереглися. Гроші теж. Частиною доведеться подякувати господарю, але не хвилюйтеся, Бенціон Менделевич наказав відкрити вам необмежений кредит!

— А хто такий Бенціон Менделевич? — Я вдав, що здивувався. Талєв по усміхнувся.

— А де мій товариш? Стах? Він живий?

— Ваш товариш уже заграє з господарською донькою. Він опритомнів іще вчора увечері. Що ж, відпочивайте і ви, набирайтеся сили. Якщо все буде добре, післязавтра я повезу вас на Пловдив. Якщо ж ні, почекаємо ще. Нам немає куди спішити, ваше здоров’я головне, Іване Карповичу.

— Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте. — Я зніяковіло усміхнувся. — Я — Петро Олексійович.

— Ну, добре. Відпочивайте, набирайтеся сил.

Талєв підвівся і вийшов. Я озирнувся. Кімната селянської хати, трохи схожа на наші. Я лежав у ліжку, вкритий одразу кількома важкими кожухами. Був геть спітнілий. Скинув їх, сів і закахикався. Горло дерло сильно, ледь угамував. Підвівся. Від слабкості трохи хитало, схопився за стінку ліжка. Постояв, потім підійшов до вікна. Мружився на сонці. Яке ж воно було приємне! Я згадував холодну темряву ночі у морі, крики Стаха і свій відчай. Я вижив! Знову бачив сонце, грівся в його променях! Ну хіба не диво? А он і Стах, крутиться біля якоїсь дівчини. Молодший, відновився швидше. Я постукав у вікно. Стах почув і одразу побіг до хати.