Одіссея найкращого сищика республіки

— То це і прізвище твоє не Тираспіль?

— Не Тираспіль. — Він іще більше почервонів.

— Ох ти й плутаний. Ну добре, поклич господаря. — Збирався купити в нього чоботи, нагородити за спасіння, потім заплатити і попросити вивезти звідси.

Господар, кремезний дід із видубленою сонцем та морем шкірою, прізвище його було Йонеску, поштиво взяв гроші, а також мій годинник, Борисів подарунок. Годинник не працював, набрався води, але я подумав, що його можна буде продати. Дякував Йонеску, той слухав переклад Стаха, який знав румунську. Як виявилося, зовсім трохи, бо далі мені довелося на мигах пояснювати старому, що мені треба їхати звідси в бік Констанци. Господар кивнув і вийшов. Я подивився за ним у вікно. Він пішов до сараю і вивів звідти пару коней. От і добре. Стах приніс чоботи. Старенькі, але які вже є.

— Звідки у вас стільки грошей? — спитав він, коли побачив мою готівку. — А казали, що зовсім трохи! — Хлопець аж образився.

— Одягайся.

— Е ні, хочете — тікайте, а я тут залишуся. Поспілкуюся ще з донькою господаря. Ох і гарна ж!

— Ну, як знаєш.

Узувся, одягнув поверх піджака кожух. Бракувало пістолета, бо без зброї почувався непевно. Але зброї у старого Йонеску не було, а мій браунінг десь подівся.

— Може, таки залишитеся? — спитав Стах.

— Ні, треба їхати.

— Слабкий ви ще, — сказав він і був правий. Ноги підгиналися, як у новонародженого лошати. Але залишатися не хотів. Десь в іншому місці відпочину.

— Витримаю. Бувай. — Ми обійнялися. — Зроби якийсь висновок із того, що сталося.

— Який висновок?

— Ну, ти ж дивом вижив. Тебе мали висадити в повітря, розстріляти з кулемета, втопити у морі, а ти вижив. Подумай, може, не просто так Бог дарував тобі життя.

— А як?

— Ну, може, він дав тобі аванс.

— Який аванс?

— Життя! Тобі явлене було диво! Невже ти висновків із цього не зробиш?

— Я подумаю.

— Думай. Добре думай!

Я пішов. На вулиці вже чекав Йонеску в запряженому возі. Я ліг на солому, і ми рушили. Вже встигли добряче від’їхати від села, як побачили попереду кавалерійський загін. Він поспішав у наш бік. Йонеску подивився на мене, я озирнувся. Ховатися було ніде. Показав, щоб він їхав далі, а сам зарився в солому. Тупіт наближався. Вдалині я розрізнив гуркотіння двигуна авто. Йонеску з’їхав на узбіччя і зупинився, щоб пропустити вершників. Вони процокотіли повз, а ось авто чомусь зупинилося, аж гальма виснули. Хтось заговорив. Я впізнав голос Талева. Він щось питав Йонеску. Той не відповів.

— Іване Карповичу, вилазьте, і без жартів! — крикнув Талєв. — Ну! Інакше ми стрілятимемо!

Талєв ударив ногою по возі. Ховатися далі не було сенсу. Я виліз із соломи, Талєв засміявся і щось сказав двом офіцерам, із якими разом їхав. Офіцери цілилися в мене з револьверів і уважно роздивлялися.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитав один із них російською, майже без акценту.

— Та ви чи показалися? — зморено скривився я. — Звати мене — Петро Олексійович Шатирьов. Міщанин із Полтави. Ось мої документи. — Я поліз у кишеню піджака, коли сам Талєв наставив на мене револьвер.

— Краще не треба! — сказав він.

— Руки вгору, — наказав офіцер. Інший закричав щось вершникам. Ті вже від’їхали, тепер почали повертатися.

— Ваша благородь, це помилка якась, — сказав я.

— Ось журнал із портретом Підіпригори! Можете самі порівняти! — закричав Талєв.

Офіцери подивилися на портрет і на мене.

— Якийсь він худий та блідий, — сказав офіцер, який говорив російською.

— Ну звісно, схуд, у нього ж було переохолодження, він дивом вижив! — пояснював Талєв. — А ви, Іване Карповичу, хитрун! Якось же відчули небезпеку! Я ж умію брехати, а ви тільки опритомніли! Як ви могли зрозуміти, що треба тікати?

Я мовчав.

— Але бачите, я ж теж не дурень, розумів, із ким маю справу. Одразу помчав до міста і привіз шановних офіцерів із нашої контррозвідки, які вами й займатимуться. — Талєв зареготав.

Мені надягли наручники, посадили в авто і повезли в місто. Дорогою Талєв вийшов, а мене доправили до місцевої тюрми. Там дали чаю. Руки у мене були в наручниках, знімати їх відмовилися, якомусь солдату довелося мене напувати. Відвели на допит, який проводили ті самі два офіцери. Я їм почав розповідати, що вони помиляються, що я — Петро Шатирьов.

— Їду до родичів у Ріо-де-Жанейро в Бразилії. Це за океаном. Тітка моя захворіли і попросила телеграмою приїхати. У документах телеграма є.

— Іване Карповичу, у вас немає жодного резону далі брехати. Ми знаємо, хто ви, і вам нас не обдурити. Ми дуже раді, що спіймали птаха такого польоту.

— Я не птах, я міщанин!

— Ми знаємо, хто ви. Оповідки про ваші пригоди були популярні і в Болгарії. Вас у нас теж добре знають. Цікаво, що знають вас і німці. Принаймні наші німецькі союзники дуже зацікавилися вашою особою. З Бухареста по вас уже виїхало одразу два кайзерівські генерали! Два! Здається, дуже велика честь, як для простого міщанина.