Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Дно! — прошепотів я. У чоботах плавати незручно, а йти — цілком.
Ми вийшли на сухе. Витягли ящик, перевірили зброю.
— Суха! Тепер би й нам підсохнути! — пожартувала Поліна.
— Знімайте й викручуйте одяг, — наказав я. Сам швиденько роздягнувся. Вилив воду з чобіт, почав викручуватися.
— Колись у мемуарах обов’язково розповім, як одного разу на волзькому березі ми стояли з найкращим сищиком імперії в костюмі Адама та Єви, а нам світив місяць. — Поліна засміялася.
— Ага, романтична зустріч. Обов’язково напишу, як милувався вашим чарівним тілом, немов у античної статуї! Читачі таке люблять.
— Може, тоді й амуру піддати? Читачі це ще більше люблять! Вони кохалися при світлі місяця, що соромливо ховав свій погляд за хмарами!
— Ну, знаєте, читачі не дурні. Вони розуміють, що після плавання в крижаній воді який там уже амур — зуб на зуб не попадає, — засміявся і я.
— Тримайте. — Поліна щось подала мені.
— Фляжка? Звідки?
— Від пана майора. Я подумала, що нам може знадобитися по ковточку коньяку.
— Князівно, ви просто чарівниця!
Ми випили коньяку, одяглися і пішли в палац. Усередині розгорявся вогонь. Почувся гавкіт. Із кущів кинулося кілька дебелих псів. Ми вистрелили. Собаки заскавчали і втекли. Грав патефон. Перелізли через високий паркан і опинилися в маєтку. Тут горіли ліхтарі, не було кущів, підходи добре проглядалися.
— Ну що, вперед, — сказала Поліна.
По нас не стріляли. Взагалі було враження, що палац покинутий. Ніхто не гасив пожежу в службовому крилі. Ніхто не розмовляв. Тільки грав патефон.
— Нам треба туди. — Я вказав на концертну залу.
Зачинені двері. Спробував виламати плечем, аж відлетів. Дубові, ще й оббиті залізом.
— Може, це допоможе? — Поліна показала динамітну шашку. — Я залишала у ящику кілька, про всяк випадок.
Вона ще і «льюїс» із собою тягла.
— Ні, спробуємо тихіше. Обійдемо.
Ми пішли під корпусом. Було чутно, як посилюється полум’я, тріщить і підвиває. У дворі лежало кілька застрелених людей. Можливо, музик, бо один тримав у руках скрипку. Он вхід. Ми побігли туди.
— Сюди йди, порізана! — чийсь п’яний крик.
— Відійдіть! Геть! — Я впізнав голос Анюти, і в мене аж у голові загупало.
Ми пробігли темним коридором і увірвалися в залу. Четверо чоловіків сунули до Анюти.
— Руки вгору! — крикнув я. Поліна дала чергу з кулемета. Потім винувато подивилася на мене.
— Я не подумала, що ми їх арештовувати будемо.
— Ваню! — крикнула Анюта.
І кинулася до нас. Вона була в сукні з короткими рукавами й декольте. Видно було її шрами. Заплакала, аж завила.
— Спокійно. Харлам мертвий, і ми зараз заберемо тебе, — прошепотів я.
— Тихо, тихо, подруго. Все погане вже скінчилося, — заспокоїла Поліна.
Насправді не все, бо в залу заскочили нові бандити. Тут уже ми стріляли з Поліною удвох.
— Тут десь мусить бути купа грошей, — сказала вона. — Не хотілося б, аби вони всі згоріли.
— Сховище там, — показала Анюта.
Виявили кілька сейфів. Два відчинені. В них лежали гори грошви, золоті злитки, якісь іноземні гроші.
— О, та тут і долари, і франки, і фунти! — зраділа князівна й почала нагрібати у валізу, що стояла поруч.
Потім ми вийшли. Побігли до злітної смуги. Поруч, в ангарі, стояв новенький «ньюпор». Я перевірив паливо. З боку міста стало чутно стрілянину. Здається, там тривав справжній бій. Ось і кулемети вдарили, а потім навіть гармата. Ми викотили аероплан. Поліна взялася за пропелер. Крутнула, я завів двигун. Князівна залізла в кабіну. Ми рушили. Набрали швидкість, злетіли. І тільки тоді Анюта заплакала — і плакала весь час, поки летіли.
— Я думала, що назавжди залишуся в того негідника! — сказала вона потім, коли ми вже приземлилися, трохи не дотягнувши через нестачу палива до Камишина.
— Він ображав тебе?
— Я не хочу про це говорити. Але я дуже радію, що він помер!
У Камишині ми залишилися з Анютою, а Поліна поїхала забирати гроші з лісу. Привезла і Самсонова. Той розповів, що Харламові бандити почали грабувати спорожнілий центр міста. Проти них кинули місцевий піхотний полк, який готували для відправки на фронт. Бандити чинили шалений опір, і невідомо, чим би все закінчилося, якби снаряд не поцілив прямо у Митрофана Сковороднікова, розірвавши його на шматки. Після загибелі ватажка бандити почали тікати, і їх майже всіх перебили або схопили.
— І знаєте що, Іване Карповичу? Командир полку доповів Петрограду, що самотужки вирішив навести порядок і атакувати розбійницьке лігво. Це він послав аероплан із вибухівкою та снайпером, щоб убити ватажка і виманити бандитів. Тепер той полковник герой! Про нього в газетах напишуть і орден йому дадуть! А це ж ви все зробили! Хіба справедливо?
— Я за славою не женуся, — заспокоїв Василя Петровича. — Не говорять про мене — і добре. А правду я коли-небудь напишу, і знатимуть люди. Поки що поділімо те, що є.
Ми сіли за стіл. Поліна, Анюта, Самсонов і я. Поставив на стіл валізи. Одну — яку Поліна привезла з лісу, другу — з маєтку Харлама.
— Кожен брав участь і має право на частку. Пропоную на чотирьох усе і поділити. Це буде справедливо.
Я висипав на стіл гори купюр.
— Іване Карповичу, ви ж мене врятували! Я перед вами в боргу, це я платити мушу, а не гроші від вас брати! — сказала Анюта.
— І мені стільки грошви не треба. Я — стара людина, для чого мені? — сказав Самсонов.
— Я свою частку візьму. Четверту частку. А все інше, Іване Карповичу, ваше. Ви заслужили, тут і сумнівів немає, — сказала Поліна.
— Господи, я вже думав, що остаточно подуріли люди. За гроші вбивати готові. А тут відмовляються. Значить, не всі подуріли. — Я аж зітхнув з полегшенням.
Я запропонував, як краще поділити, й роз’їхалися. Князівна поспішала чоловіка з тюрми викупляти, в неї тепер було достатньо грошей. Самсонов погодився поїхати до мене на хутір і приглядати за ним, поки я не повернуся. Ми з Анютою вирушили в бік Одеси. І я дуже сподівався, що тепер ніщо мені вже не завадить відбути в омріяну подорож до доньки.
Іван Карпович дає «Титаніка»
вагітна, Іване Карповичу, — сказала Анюта.
Ми їхали потягом до Одеси, в окремому купе. Я дозволив собі трохи випити по царицинських трудах. Що там із нею робили, не розпитував. Балакали аби про що, я думав про Моніку, Анюта про щось своє. А потім оце сказала, дивилася на мене.
— Я б привітав, але ви, здається, чомусь не раді. Це через контракт Кріка? Я думаю, що зможу переконати Бенціона Менделевича відмовитися від нього.
— Ні, я сумна не через той контракт. Я сумна через сумніви щодо того, хто батько.
— Сумніви?
— Так. Харлам спав зі мною. Це не було ґвалтуванням. Ну, точніше, було, бо я його боялася. І цей страх паралізував мене. Я бачила, що він робить із людьми, я дуже, дуже його боялася. Я ніколи в житті так не боялася.
— То дитина від нього?
— Іще піаніст. Талановитий. Міг мати блискуче майбутнє, але Харлам викрав його. Для всіх, хто потрапляв у маєток, життя закінчувалося. Живими звідти не виходили. Було кілька спроб втечі, але втікачів завжди ловили й робили з ними страшні речі на очах у інших. Деякі музики стали накладати на себе руки. Неможливо жити у вічному страху і без жодної надії на волю. Людина не може цього витримати. Тоді Харлам поділив увесь оркестр на трійки. Якщо хтось із трійки накладав на себе руки, двох інших катували. Всі почали слідкувати один за одним. Доносити, що хтось збирається полізти в зашморг. Іване Карповичу, це було пекло. Справжнє пекло. — Вона затремтіла.
— Анюто, пекло залишилося позаду. Я знаю, це непросто, але залиште його в минулому. У вас тепер є дитина. Ось що важливо.
— Іване Карповичу, я не знаю, хто батько! Точніше, знаю. Ну, здогадуюся. Я б хотіла, щоб це був той піаніст, Арнольд. Він був дуже талановитий і ніжний. І він єдиний, хто не боявся Харлама. Всі інші боялися навіть дивитися на мене. Страх убиває чоловічу силу, перетворює чоловіка на євнуха. А ось Арнольд не боявся. Не боявся говорити зі мною, навіть бути зі мною не боявся. І за це його вбили. — Вона заплакала.