Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— З пам'яті! — тріумфально виголосив він. — Все це з пам'яті. Вона не може прочитати ані слова.
Я підвівся, виправдовуючись втомою, і один з молодих чоловіків завів мене у темну спальню. Єдиним світлом тут було те, що сочилося з іншої кімнати. Не хвилюйся, сказав я собі. Просто виживай, виживай, поки вони не принесуть тобі тіло і поки те тіло не розсиплеться на вогні. У моїй уяві полум'я все прибувало: ось вже великі багаття, а далі цілі сонця. Молодий чоловік обляскав долонями ліжко — чи то перевіряючи, наскільки воно стійке, чи то шукаючи змій. Врешті він залишив мене самого, і коли я сів і скинув черевики, то виразно почув голос жерця з іншої кімнати:
— Так, Нічний Ярмарок.
Нічний Ярмарок. Я ліг і накрився шорсткою ковдрою. Інші ще розмовляли до пізньої ночі, жартували й сміялися. Вранці водянисте сонце показало мені вишкрябані стіни кімнати з візерунками тіней від плюща, що ріс над вікном. Ангел знову не прийшла. Зі стіни на мене дивився образ богині Елюет: вона стояла навколішки й обнімала біле телятко. Вираз її темного обличчя був сумним, а під її постаттю виднівся напис: «Бо я любила тебе без перепочинку».
Глава чотирнадцята
Нічний Ярмарок
Наступного дня ми поїхали далі вглиб Долини. А від радху Ков'яна у всіх напрямках ширилося повідомлення, яке оповіщало про Нічний Ярмарок. Місце проведення — біля села Нуїллен, майже на крайній східній околиці Файяліту. Ця новина вирушила до Тербрісу, Ханаурі, Лівалло, Нархавліну, малих сіл у тіні веж, порослих мохом. Ми подорожували в кареті, що підстрибом їхала дорогами, посипаними рінню. Мирос правив кіньми, а я сидів поруч на візницькому сидінні. Іноді ми зупинялися на узбіччі й пили молоко з важких глиняних чаш, ховаючись в тіні каштанів та обганяючись од мух, а молоді дівчата, які нам його продавали, розмовляли з нами з гортанним акцентом своєї країни і цокали язичками, коли Мирос їх дражнив. Вони припрошували нас придбати мед і сир у черепках або в'язанки сушеної риби. Одна навіть намагалася продати нам шкіру видри. У них були жваві очі й не надто старанно заплетене волосся, завжди у чотири коси, іноді з олов'яними або скляними намистинками на кінцях.
На гребені одного з пагорбів ми проїхали під знаменитою аркою Ванадіаса, великого архітектора Гробниць Хадфи. Рожевий камінь світився проти неба, вкритий різьбленням, що зображало збирачів урожаю, танцюристів, дітей і тварин в оздобі переплетеного кучерявого листя. Неперевершена складність та тонкість різьблення наповнила мене благоговінням і якоюсь тугою, схожою на ту, що відчуваєш перед лицем таємничого. В центрі арки пишалися горді слова «Ця Щаслива Земля», і навіть самі тіні, що залягали за нею, здавалися напоєними сяйвом.
Вночі ці тіні були глибокі й сині, радху довкола величезні й тихі, і весь світ набирав обрисів гравюри. Карета їхала повз храми й заміські вілли, їх білі силуети вимальовувались у темряві — кожен зачарований, застиглий у потоках світла. Цілющого світла, прохолодного, як роса. Минули знаменитий палац Фейлінгу, що стоїть у всій своїй перламутровій величі на тлі темного мережива власних лісів: визнаний тріумф Ванадіаса, здобутий завдяки цьому даху незрівнянної легкості, цим прикрашеним ліпниною конічним колонам білого мармуру. Мирос зупинив коней і стиха вилаявся під носом. Палац, розкішний і за нічної пори, стояв оточений гостроколами місячного світла. Навіть цвіркуни мовчали. Миросів голос, здавалося, роздер повітря, коли він вимовив безсмертний перший рядок вірша Темандейна: