Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— От блін, ми тут проходимо вже вдруге…
— То йди першою, коли така розумна!
Старий житловий будинок ми знайшли десь за півгодини, як виповзли з метро. Номер будинку був той. Анна, глибоко видихнувши, сперлася на стіну, а я підкинула рюкзак на спині й замислилася.
— Що таке? Забула, як звуть того хлопця?
— Ні, він Мартін.
— Браво! А прізвище?
— Думаю, щось типу Верхній… щось таке…
— Гм. Чи Нижній… ні?
— Можливо. Це має бути квартира його батьків.
Я поглянула догори на вікна, а потім — іще вище, понад стріху, на сіре жовтневе небо. Холодно не було, ми зігрілися, гуляючи Прагою-9. Анна підійшла до входу й дивилася на дзвінки. Раптом розсміялася. Я дивилася, нічого не розуміючи.
— Ходи подивишся, — хихотіла Анна і, віддихуючись від сміху, показувала на дзвінки.
— Тобі вже досить, — мовила я й підійшла із рюкзаком за спиною. — Краще вже не пий.
Вона пройшлася пальцем по табличках з іменами. Друге прізвище згори було Нижній. Набрано на машинці. Передостаннє знизу — Верхній, великими друкованими літерами, ручкою. Біля жодного не було імені.
— Це має бути цей нагорі, Нижній…
— Та ні, оцей внизу, Верхній.
— То дзвони вже комусь, — махнула рукою Анна.
Я натисла пальцем на дзвінок. Відступила з кілька кроків назад і дивилася на вікна. Одне з них на другому поверсі відчинилося, і з нього визирнули плече й лисина.
— Доброго дня, ми шукаємо пана Нижнього.
— Так? Чому ж тоді дзвоните Верхньому?
— Вибачте, — пробубоніла я, — щось я поплутала…
Ми з Анною ззирнулися.
— Верхній має жити наверху, — промимрила мені вона.
— Чого вам? — почулося зверху.
— Ви точно знаєте, що вас звуть Верхній? — загукала Анна.
— Робіть дурня із когось іншого, безмозкі дівки!
Він зачинив вікно. Так, що луна пішла вулицею. І раптом, іще раз закинувши голову, я побачила Міладине обличчя на п’ятому поверсі, вона махала нам і скинула донизу ключ на червоному шнуркові.
Під стелею дискотеки крутилася велика блискуча куля, що іскрилася сотнями дзеркальних скелець, які відбивали кольорове миготливе світло довкола паркету для танців. Ми з Анною випхалися на високі стільці, що саме звільнилися біля бару. Я замовила випити, собі — джин із тоніком, Міладі — розбавлене вино.
— Часто сюди ходиш? — схилилася я їй до вуха.
— Та ні, сюди ходять спекулянти, тут часом буває дивно, — кричала мені Мілада просто в обличчя. — Ми частіше кудись не в центрі ходимо.
Ті двоє хлопців прилипли до нас, щойно ми заходилися витанцьовувати на паркеті. Вони вочевидь поділили нас із Анною поміж собою, а Мілада трималася біля бару, ніби старша сестра, яка наглядає за нами. Навколо мене крутився менший із них, Радек, із темним волоссям, коротко підстриженим ззаду аж до шиї, а спереду з пасмом, яке він постійно відкидав із очей. Був у білій сорочці з блискучими ґудзиками й короткими широкими рукавами. Вельми пахтів якимось пряним парфумом і виробляв переді мною складні танцювальні витребеньки під дискотечну музику, що шуміла навколо нас і в нас самих. Я відчувала тиск пульсуючого ритму десь аж за грудними кістками.
Поруч Анни кружляв худий блондин із кучерявою чуприною над лобом, у нього були тонші риси й тендітні, легкі руки, із одягу — блакитна футболка із зображенням і світлі штани з обшитими кишенями.
— Ми вже дещо доросліші дівчата, — сказала Анна на барі, коли Радек і Лукаш запросили нас випити.
Ми перезирнулися, у наших очах стояв сміх, але ми перебороли себе й не випустили його назовні. Обидва стверджували, що їм вісімнадцять, тож я попросила їх показати паспорти. Цей жарт їх трохи образив, але журилися вони недовго. Манірно розповідали нам, які тут правила, Анна пробовкалася, що ми не з Праги. Мабуть, вони все одно б зрозуміли. Іще один джин із тоніком і вино. Лукаш, той Аннин блондин, уже спробував залишити руки на її талії трохи надовше, вона йому це дозволила. Радек був стриманішим. Ми непомітно перезиралися з Анною, щоб не образити хлопців знову. Напевне, їх збивало з пантелику, що ми постійно сміємося, як дурні, вони це списували на алкоголь, бо ми пили все, що вони нам замовляли й не змушували себе припрошувати.