Риб’яча кров

Я гадала, що о пів на десяту тато вже спатиме, але у вітальні ще світиться. Він сидить у кріслі, але телевізор не працює. Бачу, що в руці тримає книжку.

— Дивлюся, що це ти таке купила, — підводить він очі від неї.

— Знаєш, як мені цієї книжки у світах не вистачало?

Він захряснув ту цеглину й подав її мені. Я всідаюся з книгою до крісла навпроти.

— У кожній країні, де жила й вивчала нову мову, я шукала переклад «Бравого вояка Швейка». Не смійся, мені це завжди вельми допомагало. Чеською я знала його вже майже напам’ять, тож іноземною мовою це давалося значно легше. Іспанською читала його в Мексиці, до того — англійською в Лондоні, а востаннє — голландською. Ще маю італійською. І всі чотири видання вожу за собою світом. Це єдині мої книжки, окрім кількох путівників і словників. І тепер у моїй бібліотеці нарешті буде й чеський оригінал.

— Я ніколи цього не розумів, — посміхається тато й дивиться при цьому на поличку навпроти, я точно знаю, на що.

Я підводжуся і йду по цю стару книжку. Кладу її на столик. «Ян Цимбура» Їндржиха Шимона Баара. Поруч із нею — «Пригоди бравого вояка Швейка». Тато дивиться на мене й на книги.

— Це наші два роди, тату, — кажу я й вказую на Баара. — Це Томашеки, багаті землевласники, що мали ґрунт і худобу. А це, — вказую на Ярослава Гашека, — це плавці по Влтаві, плотарі, безземельники, власники маленьких хаток, які влітку допливали аж до Праги й пили там, співали у якійсь корчмі на Подолі, а взимку працювали в лісі, щоб заробити на хліб… Наш Гонза належить сюди, — показую на роман Гашека, — а я завжди крутилася десь поміж. Між мамою й тобою.

— Стоїш тут, ніби вчителька, — коментує тато й все ще супиться.

— Чому б і ні? Я ж саме на це й вчилася.

Тато вже нічого не говорить і схоже, що ми вимкнемо світло й підемо спати, аж він раптом запитує, чи не купила я ще пива. Відповідаю, що маю дещо краще, і йду до кухні за високою пляшкою з білого скла із корковою пробкою.

— Це було в одному магазині на площі, поглянь, тату. Дядько таку колись гнав.

Я наливаю по чарці, і тато, як знавець, оцінює, скільки в цій сливовиці градусів.

— Ти колись надрукувала на машинці такий фоліант, пригадуєш, про нашу колишню хату й про хату Венци, таку собі історію отих хат…

— Пам’ятаю, колись читала його вам на кухні. Мама саме позичила мені коробку, де зберігала спогади про свого тата, там були бабусині речі й старі документи. Мене тоді вельми дратувало, що хтось може вирішити знести хати з такою історією, але це нікого не обходило.

— Мама тоді сказала…

— Я знаю, що вона сказала, я добре це пам’ятаю: «Ти описала наш рід».

— Мене це тоді вразило.

— Знаю.

— Що знаєш?

— Тобі було шкода, що я не описала й ваш рід також.

— Бо в мене теж є коробка. І сьогодні в ній іще більше всього, аніж тоді. Тільки вас із Гонзою це ніколи не переймало.