Риб’яча кров

— Я залишуся до ранку й буду прибирати з мамою.

— А лекції? — нагадав Петр.

— Та плювати на них… і оце візьми додому, — я подала йому важку в’язанку спиць для плетіння.

— Що ти з цим робитимеш? — підвів він брови.

— Вив’яжу тобі светр…

Петр помахав мені, вліз у автівку, повну яблук, і поїхав. Ми з мамою пішли до нашої хати. Та й досі не стала схожою на об’єкт, приречений до знищення. Ми про це не говорили. Я сиділа за столом, мама принесла каструлю з супом. «Я тут уже тільки гість», — усвідомила. Мама, мабуть, теж це відчула. Навіть тато був лагідним, і єдиний намагався щось говорити. Ми всі трохи забігалися вже й закрутилися. Це місце переставало бути нашим домом. Мама була сонною, тато давно зник у спальні, він рано вставав на роботу. Я вийшла в осінній вечір, площа була порожньою. За вікнами пивниці світилося. Я взялася за ручку. У закладі сиділо кілька хлопців, але Шваба не було. Підійшла до бару. Витягнула гроші, їх вистачило на упаковку пива. Старий Сладек приніс її із підсобки.

— Як ти це донесеш?

— Якось упораюсь, не турбуйтесь.

— Дурість. Ти не потягнеш упаковку пива, — забурмотів Сладек і загасив цигарку. Поглянув на мене. — Слухай, так шкода вашого Венцу. Мені постійно здається, що він сидить тут.

Сладек дав знак, аби я йшла за ним. Він зігнувся й узяв ящик, повний пива, ми пройшли через задній вхід у двір, де він паркував облуплені жигулі-комбі. Він закинув ящик назад.

— До вас додому? — запитав він.

— Ні, до барака.

Я стояла перед низьким парканчиком садка, ящик пива під ногами, і кидала камінці у вікно, поки фіранка не ворухнулася. Шваб вихилився, його відросле волосся звисало аж до плечей, уже більше сиве, аніж світле, за ним синювато світився телевізійний екран.

— Привіт! Ти дивишся «Кольоровий котел»[23] чи що?

Він іще трошки повитріщався, ніби потребував окулярів, а потім посміхнувся. Я підняла пластиковий ящик так високо, як змогла.

— Я тобі дещо принесла!

— Зажди, я зараз…

Я не хотіла йти далі, але зрештою опинилася на дивані поруч Арани, милиці стояли сперті біля неї. Мені здалося, що в її темних очах трохи поменшало дикості, зате Шваб помітно пожвавішав і відкривав пляшкове пиво. Тупотів босими ногами по подертому килимові, сорочка була натягнутою на величезне пузо. Він сопів, але водночас здавалося, ніби от-от почне пурхати. У телевізорі показували серіал.

— Ти літаєш тут, як метелик, — посміхнулася Арана, коли він ледь не перечепився через її витягнуту ногу.

— Що це тобі таке вигадалося з цим пивом, Гано?

— Це тобі за бензин. За маму…

— От уперта. Ходи сюди, — кивнув, аби я підійшла до вікна.

Шваб відсунув фіранку й показав униз.

— На чому, як гадаєш, їздить оця автівка?

— На бензині, ні?

— На нафті, котятко, це дизель. Можливо, єдине таке авто в цілому районі.

— Ага.

— А на чому їздить ось той колгоспний трактор, що стоїть поруч? Відгадуй, маєш дві спроби…