Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Я протиснулася поруч із животом Шваба й пішла знову до телевізора. Він довго пив пиво з брунатної пляшки.
— У тебе гарна дупця, — сказав він і зригнув.
— Повільніше, стариганю, — закричала на нього Арана, — ти став якийсь ніжний.
— Що таке? Я лише кажу, що їй це пасує. Той її, мабуть, добре про неї дбає…
Друге пиво я відчувала вже в голові, а третє — у ногах. Утома розлилася всеньким тілом, це було приємно, навіть цей шум у голові, наче внизу, біля греблі. Арана мені розповідала, як вони купували новий телевізор, і що вона хотіла б продавати в магазині замість Оліниної мами.
Її чорне волосся з сивими пасмами було зачесане назад, я дивилася в профіль на Аранин орлиний ніс. Темні очі, гостре підборіддя.
— Оце так дурня, — бубонів Шваб, — це не робота для інваліда. До того ж, той магазин через рік закриють. Хіба ні, Гано? Кому що продаватимуть? Двічі на тиждень приїжджатиме розвіз, та й поготів…
— Я хочу, щоб ми разом займалися цим магазином, — кивнула Арана в бік свого чоловіка.
— Ти дурна, хто ж візьме мене в магазин, якщо я був у каталажці? — Потім він звернувся до мене: — Вона гадає, що сидітиме за прилавком. Це, може, у кіоску, де тільки й те, що під рукою, але не в магазині, де продається геть усе.
— Ну ти й розумний, — вставила вона, — то що, мені тут здуріти, у цій дірі?!
Я допила четверту пляшку, а з п’ятої лише надпила, щоб ніхто нічого не сказав. Шваб поринув у настрій спогадів, згадував про все: про бурсу в Мості, про шахту, про відкритий видобуток в Соколові та про в’язницю. Схопив гітару, яку Арана ще не встигла від нього сховати. Врешті вона підвелася й віднесла її в комірчину.
— Жодного шуму, уже ніч, а тобі вставати на ранкову зміну, — проголосила вона категорично.
Від спогадів недалеко до жалю. А від того — уже й зовсім близько до агресії.
— Я гарую тут, ніби раб, але для місцевих я все ще прийшлий. От за це вам оце все, Гано!
— Облиш…
— Ці ваші хати й подвір’я, які вам такі важливі! От хай усе це знесуть…
Я дала знак Арані, що йду, переступила через ящик від пива й порожні пляшки, щоб дістатися до дверей. Він іще гукав до мене з вікна.
— Йдіть у дупу з цими своїми стодолами!
Вогка ніч мене трохи отямила. Я згадувала всілякі смішні історії, Анну, Гонзу, приспівувала старі шлягери Шваба. Біля дверей у мене почалася гикавка. Вона відлунювала в коридорі, тож я швиденько влізла під ковдру у вже порожній кімнаті. На підлозі — лише кілька коробок, а на стіні —Гонзові картинки з мотоциклами.
Вранці блукала дядьковим садком. Яблука були вже зібрані з дерев, я ходила поміж ними, ніби в натовпі людей, торкалася долонями їхніх стовбурів і називала їхні імена. Трохи боліла голова, а в роті чувся присмак пива. Я виносила останні речі з кімнати, порожні кутки, повні павутиння, і вицвілі смуги на стінах. Щохвилини ходила на кухню пити воду з умивальника, вода була холодною, я жадібно її ковтала і, задихана, хлюпала її долонями в заспані очі.
Мама прийшла по десятій, відразу після ранкової зміни, а з нею — Шваб. Він поглянув на мене так, ніби вчора нічого й не сталося. Його голова була перев’язана хусткою, волосся стирчало з-під неї в різні боки. Він витягав по частинах на двір старий сервант, дверцята й розламані шухлядки скидав на купу.
— Спалімо це, — сказав він і повернувся до хати за обідраною шафкою для взуття й полицею з кухні.
Потім заходився розбирати порожні клітки для кроликів, а я носила стінки з широких дощок, вкритих олією, дверцята кліток, зняті з петель, оздоблені кольоровими спицями. По обіді прийшов Зденєк, і вони розвели під усім цим вогонь. А потім взялися чистити сарай. Я сиділа на бетонному крузі колодязя й бачила Шваба, як він кидає у вогонь старий стілець із округлою спинкою, поцяткований вапном і фарбою. Зденєк носив шматки дерева, рейки, рамки від вуликів. Вогонь вибухав іскрами, коли кидали сухі шматки деревини й паперові пакети від цукру для бджіл. Потім усі ми, натомлені, сіли довкола вогню, мама принесла тарілку з сардельками, паляницю хліба й скляночку гірчиці. Зденєк роздав нам виделки, зроблені з міцного дроту. Це були дядькові підпорки під рибальські вудки, на кінцях виделки було обклеєно синьою клейкою смужкою. Зденєк надягав сардельку на гострий кінець і підносив до вогню. Шваб на свою виделку настромив аж три сардельки.
— Я бачив, що вулики переїхали до вас у садок, — сказав Швабал.
Зденєк кивнув. Кольорові бджолині будиночки стояли вже у траві в Конопків у саду за іржавим провислим парканом. Так ніби споконвіку були звідти. Я віднесла одну сардельку до Царя. Поклала перед його носом. Він лише трохи поворушив ніздрями й пометляв хвостом, проте більше не поворухнувся, і смаколик так і лежав у траві.