Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Я така дурна. Усьому селу оповідала про дитячу кімнатку. Надимала посеред площі живіт, уже відчувала, як він у мене росте… А виявилося — усього лиш переїла за сніданком.
Ми ще довго сиділи мовчки, з Анною можна було й мовчати, і це не виглядало по-дурному.
— Я теж хочу сказати тобі щось важливе.
Раптом я відчула, як Анна вагається. На очі їй ніби насунулася завіса, тьмяний серпанок. І через цей затемнений погляд раптом узагалі нічого не проникало. Я знала це її мовчання й знала про таємну скриньку десь усередині, яку вона замикала й охороняла від кожного, навіть від мене. Я полишила все на її розсуд.
— Я розійшлася з Хозе.
Я стиснула їй руку.
— Я знаю, що вже здаюся дивною з цим, Оліна б першою кпила з мене. Але тепер уже насправді. Несила було вже терпіти далі. І не тільки тому, що інколи здавалося, ніби я його власність. До мене вже висували претензії і його мати, і батя, і баба… уся їхня сімейка.
На сусідньому ліжку перевернулася пацієнтка. Усю палату виповнювало таке дивне світло. Сумне, ніби пожовкле випране лікарняне простирадло. Я хотіла, щоб Анна сиділа зі мною до вечора.
— Я так хочу назад, ніби від народження живу в цій Петровій хаті.
Анна погладила мою руку.
— Я вперше відчуваю себе жінкою. Розумієш? Цього не було зі Зденєком. У мене є там стіл, ліжко, дім і колись буде дитина.
— У мене також є приємна новина.
— Говори, — я сіла в ліжку, бо спина вже затерпла, а ноги задерев’яніли.
— Я ходила дивитися квартиру. У мене буде двокімнатна. Тільки для мене.
— У тому новому районі в Тині?
Вона ствердно кивнула. Я знову подумала про це число. Висота 370,5. Розкидає нас по світові. Оліна житиме десь на болоті біля Воднян. Анна — у Тині, у панельці. Батьки — у Будєйовіце, у районі Май.
— У батьків разом із дідом буде трикімнатна в будинку поруч, — сказала Анна, ніби знаючи, про що я зараз думаю.
— Анно, ми з Петром не здаватимемося. Залишимося в хаті, скільки можна буде.
Прийшла медсестра з вечерею, інша почала застеляти порожнє ліжко біля вікна.
— У вас буде нова подружка, — озирнулася вона через плече, — але вас це вже не стосується.
— Ви до мене? — запитала я.
Вона кивнула й підійшла до мого ліжка.
— Я не повинна вам цього говорити, але завтра після огляду поїдете додому.
Анна вже збиралася йти, але зупинилася у дверях і почула це. Посміхнулася й помахала мені. А я заходилася вечеряти.
Я прокинулася в холодному ліжку. Помацала рукою поруч себе, але Петрова половина була порожньою. Через фіранки проступало жовтневе біло-сіре світло, я роззирнулася в сутінках кімнати, виднілися лише обриси двох темних шаф. А потім раптом увірвалося штучне світло лампочки. Петр стояв у дверях, із задоволеною посмішкою стежив, як я мружуся від освітлення.
— Прокидайся, сніданок уже на столі. О восьмій маємо бути у твоєї мами.
В алеї розлігся туман. Ми з’їжджали на нейтралці з пагорба, листя, прибите холодним дощем до асфальту, шурхотіло під колесами. «Я сюди вже не належу, але постійно повертаюся», — спало на думку. У светрі я згорнулася на сидінні, Петр загальмував перед пивницею, і ми в’їхали на площу. На зупинці на лавочці нікого не було. Оліна вже поїхала, Анна займалася своєю квартирою в панельці, у садку біля річки Зденєк розбирав вулики. А ми — у Петровій шкоді, заднє сидіння до верху закладене коробками.
— Мамо, ми снідали, — я спробувала протестувати, але нам все одно належалося хоча б чаю випити.
— Тато вже біля річки, прокинувся ще вдосвіта. Йому будуть потрібні ті коробки, — сказала мама й поглянула на Петра.
Він випив чай і повільно виходив із натопленої кухні.
— Ми прийдемо за хвильку, — гукнула я навздогін.
— Заберіть все це собі, Гано.
— А ви нічого не залишаєте?
— Куди ж ми подінемо стільки яблук? У панельці?
Я визнала, що вона права. Мама дивилася на мене, дивно посміхаючись. Її обличчя ніби ожило, хмарки роздмухав осінній вітерець. У такий час я чекала зовсім іншого.
— Що сталося, мамо?
Її конспіративний вираз обличчя мене розвеселив. Вона простягнула через стіл до мене руки й узяла в них мої.
— У неділю я була в Гонзи.
— Що? — я широко відкрила очі й рота водночас.
— Він не хотів, щоб хтось іще приїжджав, ані ти, ані тато.
Ми йшли вздовж річки назустріч холодному вітрові, у мами на светр була вдягнена лише стара куртка, але її обличчя було повновиде, рожеве, вона видавалася здоровішою.