Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Режисер ожив. Обережно рушив до канавки і вийшов на дорогу. Абакум глибоко зітхнув і відступив півкроку вбік од стовбура дерева. Він не бачив Асена, але по шуму кроків здогадався, куди той іде.
Поки режисер переходив вулицю, Абакум добрався до канавки. В ту ж мить до нього долетів скрип хвіртки, і Захов зрозумів, що Асен знову ввійшов на подвір'я. Абакум роззувся, взяв черевики в руки, підбіг до паркана і, припавши оком до щілини між дошками, затамував подих.
Асен з дивовижною спритністю, наче він робив це десятки разів, видерся на вишню. Досягнувши балкона, схопився за перила і без особливих зусиль перескочив через них. Він постояв деякий час перед відчиненими дверима, наче роздумуючи, ввійти чи ні, і, нарешті, обережно, мов кіт, прослизнув у кімнату.
Поморщившись, бо шкарпетки були мокрі і обліплені грязюкою, Абакум узув черевики, ввійшов на подвір'я через відчинену хвіртку і став під вишнею, притулившись спиною до стіни будинку.
«Що коли Асен повертатиметься назад тим самим шляхом і ми несподівано зіткнемося лице в лице?» — подумав Абакум і ледве не розсміявся. Така зустріч була б надто комічною. З неї варто посміятись заздалегідь. «Тепер я попереду у грі», — скаже Абакум режисерові і поблажливо поплеще його по плечу. А втім, може, це зовсім не невинна забава, а, навпаки, небезпечна гра не на життя, а на смерть? Хто його суперник? Маніяк, що захоплюється «фокусами», чи співбрат Ічеренського і Подгорова? Що спонукало цього типа залізти наверх? Бажання продемонструвати свою спритність чи знайти срібну чашу? Якщо він шукає срібну чашу, то зустріч під деревом зовсім небажана. Слідопит зрозуміє, що і за ним стежать.
Ніщо не заважало Абакумові відійти вбік, причаївшись десь подалі від дерева, наприклад, у темній ніші біля дверей, які вели на другий поверх. Це укриття захистило б його і від дощу. І Абакум уже хотів перебратись туди, як раптом зрозумів: Асен нізащо не спускатиметься вниз по дереву, а неодмінно вийде з тих дверей. Спускатись униз важче, ніж підніматись. Ще обломиться гілка, а це викличе шум, який може привернути увагу. Тоді стане зрозумілим підозрілий характер його відвідин верхнього поверху. Чи варто було йти на такий риск, залишаючи супротивникові незаперечні і компрометуючі докази, коли ніщо не заважає спокійно і зручно спуститись по сходах? Секретний замок у дверях відмикався з внутрішнього боку і автоматично замикався за тим, хто виходив. Зачинені двері і спущені язички на секретних замках створять ілюзію, що, крім господаря, в дім ніхто не заходив і звідти ніхто не виходив. А в разі несподіваної зустрічі у вестибюлі можна легко знайти досить правдоподібне пояснення, що вселятиме довір'я. З квартири підполковника у вестибюль виходили двері, розташовані лише за два кроки від кімнати Віолети. Раніше, коли будинок займав один хазяїн, ці двері з'єднували їдальню і вітальню нижнього поверху з спальнями верхнього. «Щоб не помітила мене ця злючка Йордана, вибираюсь звідси», — скаже Асен і підморгне, як звичайно підморгують чоловіки, опинившись у такому становищі. Навряд чи стали б займатись розслідуванням цієї події. Отже, спуститись по сходах зручніше. Не могла така догадлива і хитра людина, як режисер, не подумати про це.
А дощ усе не вщухав.
Абакум глянув на годинник. Уже минуло десять хвилин.
Хтось ішов по тротуару, то прискорюючи, то сповільнюючи ходу. Шум кроків то посилювався, то затихав. «П'яний», — подумав Абакум. Потім, хтозна-чому, згадав Віолету. І знов у його голові промайнуло надокучливе порівняння дівчини з Іриною. Абакумові здавалося, що Віолета схожа на сімнадцятилітню Ірину з тієї фотографії, зробленої на палубі дунайського пароплава.
П'яний пройшов мимо. Коли б не шум дощу, можна було б подумати, що весь світ перетворився в безкраю похмуру мертву пустелю.
Добре, що на руці в Абакума був годинник з світним циферблатом. Хоч він і звик до такого чекання, хвилини в цій гнітючій обстановці здалися йому нестерпно довгими.
Насправді ж минуло лише дванадцять хвилин, коли до його слуху донеслось різке, схоже на постріл, металеве клацання секретного замка. Абакум не бачив, але відчував, що режисер стоїть на кам'яних сходах, вслухаючись у темряву і оглядаючись. Потім Асен спустився з ґанку і попрямував до хвіртки. Дійшовши до неї, він, як видно, зупинився. І в ту ж секунду Абакума охопило дивне почуття, наче хтось узяв його на мушку, вп'явшись пронизливим поглядом в обличчя. Це почуття здалося йому дивним, бо при такій непроглядній, густій, насиченій вологою темряві не могло бути і мови про зовнішні подразники.