Пригода опівночі. Однієї дощової осені

Коли вони зручно розташувались біля каміна, Асен повернувся до Віолети.

— Може, почастуєш нас чашкою кофе?

Віолета, яка сиділа на барвистому м'якому килимі, підібгавши ноги, здивовано глянула на нього.

— Кофе, сахарниця і спиртівка в спальні на столику з коліщатками, — спокійно промовив Асен.

Віолета кинула швидкий погляд на Абакума. І він, усміхнувшись, кивнув їй головою.

Коли вони залишились самі, Абакум теж спокійно, не підвищуючи голосу, спитав гостя:

— Цікаво, звідки ти знаєш, де стоять ці речі? Наскільки мені відомо, твоя нога вперше ступила сюди. Може, поясниш мені?

— О, — весело вигукнув Асен, — ти помиляєшся, друже! Моя нога не вперше переступала поріг твоєї квартири. Хіба Віолета не розповідала тобі? — Він тихенько засміявся. — Знаєш, — вів Кантарджієв далі, — учора, коли ми прощались з нею, я глянув на твій балкон і помітив, що двері відчинені. Дув північно-східний вітер і забивав дощ прямо в твою кімнату. Я постояв трохи в лісі, сподіваючись, що проклятий дощ ущухне або ти повернешся додому. Але оскільки не трапилось ні того, ні іншого, то я вирішив сам зачинити двері. Все-таки я твій приятель, і мені не хотілося, щоб ти терпів збитки від якогось дощу. Вилізши по вишні, що для мене не становило ні найменших труднощів, я виконав свій задум. І вчасно, бо дощ уже почав перехльостувати через поріг. Вогонь у каміні ще горів, і приємне тепло затримало мене на кілька хвилин біля нього. Ну, а потім я, звичайно, поцікавився, як ти влаштувався. І повинен сказати, хоч обстановка у тебе скромна, але в усьому відчувається тонкий смак. Отже, заглянувши до тебе в спальню, спонукуваний, як я вже сказав, найблагороднішою цікавістю, я помітив на столику спиртівку, кофейник і сахарницю. І мені так захотілося покуштувати твого кофе, що я ледве встояв перед спокусою… Так приємно було тут! Але вчасно згадав, що я непроханий гість. А непроханим гостям не можна довго затримуватись, особливо коли господаря немає дома, і спустився вниз… Можеш уявити собі моє здивування, — він засміявся, лукаво підморгнувши Абакумові, — коли я побачив, що твоя милість стоїть біля стіни, ніби підпираючи її спиною, щоб вона не впала.

Абакум відчув, як кров прилила до його обличчя, в роті стало гірко. На мить йому здалося, що перед ним сидить якась виняткова, незбагненно сильна людина. Отже, Асен стежив за ним, розглядав його в темряві, коли він, мов безпорадний сліпець, притулився до стіни.

— Так, ти підпирав стіну і мріяв, наче закохана гімназистка! — підсміювався Асен.

Абакум почервонів, ніяково розглядаючи свої руки і не знаючи, що відповісти. Уперше в житті він червонів перед своїм ворогом. І раптом Захов розсміявся, дзвінко і так весело, що Віолета здивовано визирнула із спальні. «Схопив тебе, шахраю! — полегшено думав Абакум. — Почекай трохи, нікуди ти не дінешся!» Він сміявся, як людина, що враз позбулась прикрих сумнівів і страхів.