Пригода опівночі. Однієї дощової осені

І тепер, бажаючи відомстити за оману, публіка весело реготала і улюлюкала. Тоді посиніла вусата голова раптом почала опускатися вниз, неначе провалюючись кудись, і, нарешті, зникла зовсім. Але тут же із спорожнілої скриньки показалась рука. Вона помахала глядачам і також зникла. Це всім сподобалось. Улюлюкання стихли, і в залі загриміли аплодисменти.

Раділа і бабуся, хоч і не знала чому.

Ще веселіше стало, коли вусата голова знов висунулась, але вже не з скриньки, а з-за столика. Цього разу в неї були і шия, і плечі, і руки, і взагалі все, що є в справжньої людини. Незважаючи на грим і вуса, усі пізнали в людині оператора кінохроніки.

Як справжній артист, він галантно вклонився публіці і окремо з смиренною усмішкою чорноокій красуні, потім схопив руку режисера, настрій якого явно зіпсувався, і повів його за куліси.

Глядачі захоплено аплодували.

Але захоплення досягло своєї кульмінаційної точки, коли оператор, підійшовши до голови кооперативу, поздоровкався з ним і попросив закурити. До них тут же підбіг сяючий бригадир Михал і підніс до цигарки запалений сірник.

Так закінчився цей веселий вечір.

Потім голова кооперативу запросив усіх у корчму повечеряти. І незабаром чудове вино і смажені курчата повернули Асенові добрий настрій.

— Признайся, що ти знав, як робиться цей фокус з головою, — говорив він Абакумові, з апетитом уминаючи другу порцію курчати. — Я вставив дзеркала так майстерно, що і сам чорт не зміг би їх помітити. Ясно як білий день, що ти раніше бачив десь цей фокус. Признавайся!

Абакум ліниво копирсав виделкою в тарілці і мовчав. З'ївши наче через силу кілька шматочків, він відсунув тарілку, вийняв люльку і закурив.

— Ну, відповідай же, — наполягав Асен. — Це мене дуже цікавить.

— Ти дуже цікавий, дуже ненажерливий, дуже проворний і дуже хитрий, — сказав йому Абакум. Він випустив кілька клубів диму і стримано посміхнувся. — Всі ці якості, зібрані в один букет, не приведуть до добра.

Асен поклав виделку й ніж і втупився в Абакума..

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він. Голос його звучав холодно і ніби незаслужено ображено. — Не розумію, на що ти натякаєш?

— Облишмо це, — кинув Абакум і не поспішаючи випив трохи вина з бокала. — Що ж до твого фокуса з головою, то мені доведеться розчарувати тебе. Цей фокус я бачив уперше. Повинен признатися, що я справжній неук у цьому мистецтві. Наприклад, мені досі неясно, як з'явились ті речі в капелюху. Але фокус з головою трохи інший. Пам'ятаєш, я бачив, як ти злазив з грузовика з дзеркалами під пахвами? Це здалося мені тоді дуже дивним. Поїздка в місто на грузовику, дзеркала — для чого все це режисерові кінохроніки, який приїхав сюди знімати археологічний об'єкт? Але коли по радіо повідомили про концерт, я одразу зрозумів, що дзеркала потрібні саме для цього вечора. Ти сам казав, що хочеш влаштувати цікавий атракціон. Отже, коли почався концерт, я уважно стежив за тим, де саме стоятимуть дзеркала і як ти їх використаєш. І ось ти приніс скриньку. Звичайний шлях від куліс до стола, де ти повинен був поставити скриньку, іде по прямій. Цей шлях найбільш природний і короткий. Але, на превелике диво, ти не попрямував до стола цим найкоротшим шляхом, а зробив неабиякий гак, підійшовши до стола ззаду. Це було надто неприродним, щоб не впасти в очі. І друге, що мене насторожило, — це твоя поведінка на сцені. Ти ходив по ній туди і сюди, але жодного разу не переступив діагоналей, що пересікають ніжки стола. І ось дзеркала, з якими я тебе бачив на площі, твоя поведінка на сцені, цілковита впевненість, що в голови обов'язково є тулуб і те, що його ніби немає, просто оптична омана — навели мене на думку: простір між ніжками стола закрито дзеркалами, за котрими ховається, ставши навколішки, людина. Між іншим, твій партнер дуже недосвідчений гример. Далі… Людина, ставши на коліна, виймає круг, вирізаний у кришці стола. Потім виймає дно скриньки. І фокус готовий. Усе напрочуд просто і зрозуміло навіть такому дилетантові, як я…