Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Сонце враз цілком сховалось за міською горою, обірвавши своє денне існування — світла Від будівель з протилежного кінця привокзального майдану полилися вже густі тіні. Це, либонь, і нагадало отаманові про потребу кінчати розмову.
— Еге, — мо-вив він, — але ж люди, мабуть, притомилися з дороги. І, сказавши Овечці, що побалакає з ним більше іншим разом, наказав вусаневі приділити новоприбулих до Залізничного куреня, влаштувати на ніч.
Сторубель (а це було вусаневе прізвище) вимахнув нешвидко на знак службової пошани рукою до шапки і повів Овечку з Василем до недалекої залізничної школи, де, як потім виявилось, стояв Залізничний курінь. Коней поставили в повітку, глибоко сховану в дворі за деревами. А потім Сторубель повів обох до самої школи, до класних кімнат, у яких жили вояки. А як водив їх, то ввесь час бурчав, мовляв, це їхнє щастя, що отаман Горобець добрий, а то б вони скоштували шомполів.
Овечка огризався:
— Ото який ти! Як тієї, Так тієї? Чи тобі ще мало крови, що й так ллється усюди?
— Та трохи виточити вам із с... не завадило б... Василь уже не звертав уваги на Сторублеве кінець-кін-
цем добродушне бурчання, він же спостеріг навіть при останніх словах прихований у його пишних вусах усміх. У тих Сторублевих вусах, здавалось, виявлялась уся його вдача. Довгі, з підвусниками, вони увесь час якось чудно ворушились, мов живі, незалежні від власника істоти. Ворушились навіть тоді, як він мовчав, мов би він увесь час щось жував. І над очима в нього були теж другі вуса — навислі кошлаті брови, що просто ховали його глибокі очі, наче сіренькі дзеркальця. Очі теж частенько грали обережним усміхом, тільки той усміх ще важче було спостерегти, ніж під вусами.
Перш ніж завести новаків до класної кімнати, Сторубель завів їх до вчительської, де в нього була комора, і видав їм по дублянці. Щоб були, як усі, в уніформі. Тільки при цьому зазначив, що самому йому дублянки не подобаються: це кацапські кожухи, на Україні таких не носять, хіба десь на Чернігівщині. Але що зробиш, коли злидні? Треба ж у віщось одягатись.
— А спати будете ось тут, — відчинив він двері в накурену й дуже теплу клясу.
У клясі парт не було, вона майже вся була застелена сінниками, тільки посередині був вузький прохід. У півтемряві було видно, що на деяких сінниках лежали люди.
— Здорові були, козаки! — гукнув Сторубель у темряву. — Приймайте новеньких! Де тут не зайняті місця?
І він, очевидячки, навмисно спотикнувся на чиїсь ноги і „гепнув" на сінник.
— О, що воно таке? Якась колода чи що?
Той, що через нього Сторубель спотикнувся, підвівся і сів.
— Не колода? Жива людина? Гм... Та ще й з отакими довгими ногами... їх би треба понадрубувати...
Тепер уже й Овечка зрозумів, що Сторубель не такий уже злий, як спочатку показалось. Він же навіть жартував...
З сінників підвелося декілька постатей, обступили новоприбулих. У сіруватому світлі, що йшло від вікон, можна було бачити, що ці „козаки" — переважно середньошкільна молодь: гімназисти, семінаристи, комерсанти. Вони були тут пороздягані, без дублянок, і тому легко можна було пізнати з їхніх шкільних уніформ.
Почали розпитувати, хто, звідки. Зігрітий не тільки теплом приміщення, а й милою „рідною" атмосферою нового товариства (українська літературна мова, відсутність московської лайки'). Василь щиро почав оповідати...
Овечка спочатку спробував був смикати йото за рукав, щоб, мовляв, був обережний, але потім махнув рукою і ліг на своє місце відпочивати, його заспокоїло те, що це ж не начальство розпитувало. Та й Василь оповідав таки обережно.
Після вечері Василь з Овечкою вийшли подивитись на місто. Далеко, правда, не зайшли, а сіли на лавку, що сірим шестикутником охоплювала серед привокзального майдану вимерзлу клюмбу, з засніженою купою мертвих канн посередині. Ті канни, одягнені в сніг, — як сумна біломар-мурова скульптура на цвинтарі.
Місто вже було затемнене пізнім вечером, стишене, тільки вряди-годи скидалось нервовими здригами трамваїв, які викрешували в сутінях сині вогні — кресь! кресь! — дзеленчали дзвінками, били людей по нервах, людей, що жили в тривозі. Кресь! кресь! — сипалися іскри разом з намороззю, що обвішувала, обкутувала ватою дроти на ніч. Мороз бо ставав дедалі міцніший.
Трамваї доходили до вокзалу і завертали навколо клюм-би з рипом, наче сніг різали. Привозили з собою яскраве світло, на якийсь час освітлювали майдан, а потім знов; везли теє світло геть, з тужливим гудом віддалялись. А бліду світляну постійність на майдані давали похилені тюльпани ліхтарів, що, як розставлені на стійках вартові, стояли перед вокзалом, — холодні, змерзлі тюльпани.