Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— ,,Чи й його скувала крижана шкаляруща?" — поду-малось Василеві.
Смутком відгонились і перші вечерові тіні, що бігли назустріч тричленній озброєній групі від протилежного правого берега, від надбережних фабрик і мовчазних димарів. Це теж наче полій був, тільки темніший, ширший. І що більше зближалась група до того берега, № вище зводилась опуклість міста, розташованого на горі. Тая опуклість не тільки, бачилося, зводилася вгору, а й притягала до себе зовсім уже холодне, зблідле кружало сонця. У тій узбережній гущі фабрик та інших будівель вряди-годи погукував паротяг: там був залізничний вокзал.
Група зустріла на мосту два чи три селянські вози, що їхали з міста, з розторжа.
Штаб Січеславського республіканського коша містився на вокзалі, а той вокзал був праворуч від мосту. І туди попровадив Марко перекидьків.
Коди стало видно широкий, колись білий, а тепер уже добре прикурений вокзал, Василя знову взяло тривожне почуття. Це ж вони мають стати перед якимсь отаманом! Оцей Марко, видно, добрий хлопець... та й інші там, на мості, — але який у них отаман? Може, такий суворий, як... Тарас Бульба, що навіть власного сина вбив за зраду батьківщини ?
І Василеві звелася на очі картина вбивства Горобцевих делегатів у Самарчику. Згадав, як він під'їхав тоді до юрби і побачив через голови їхні трупи... з кривавими тризубами на чолах... А його землячок-лататтянин Лука Нагаєнко ще й ногою вдарив одного в мертву голову...
Овечка теж чомусь тяг свою цигарку з більшою, ніж треба, силою, частіше чвиркав.
— О, вам пощастило, — обізвався Марко. — Якраз і батько отаман...
На широких сходах вокзалу, проти його важкої, широ-ко відчиненої брами, що відкривала темний глиб вестибюлю, стояла купка військових. Неначе грілись проти низького сонця, а те сонце мовби спеціяльно для; них затриміа-лось іще над нагромадженими одна на одну будівлями і осявало їх вечірнім смутком свого холодного обличчя. Повдягані були ті військовики в такі, як і в Марка, жовті дублянки. Тільки один з-між них мав сіру, оторочену сивим смушком чумарку, і та чумарка „гармонійно" поєднувалась із сивим же смушком його шапки, заломленої назад і через те наче ширшої вгорі. Його образ доповнювали перехрестя портупеї, шабля й пістоль при боці. А втім, шаблі й пістолі були й у інших, а він відрізнявся таки одягом. Та й стояв він якось поперед інших, немов свідомо очолював цю мальовничу групу, як це й личило отаманові.
Тим іто перекидьки зразу й догадались, що це й був сам отаман Горобець. Тільки ж він теж ані трохи не був схожий на... Тараса Бульбу!
— Почекайте! — зробив Марко рух рукою назад себе і пішов сходами нагору, щоб доповісти про приведених. Помітно намагався вирівняти свою оцупкувату постать, неначе випростувався під несеною на плечах вагою. А як зблизився до отамана, підкинув до шапки руку на знак пошани, ще дужче „виструнчився".
Але й у такій позі його округлена дублянкою, повстяниками та шапкою постать більше скидалася на плюшевого ведмедика, як на виструнченого військовика.
Отаман Горобець щось йому сказав, і він, повернувшись, переступив униз скількись там східців, а потім махнув до приведених рукою: мовляв, підійдіть котрийсь.
Овечка потяг востаннє свою цигарку, хапливо відкинув ЇЇ і, зіскочивши з коня, передав Василеві повід. А тоді пішов сходами нагору.
Василь бачив задники його виброджених, аж червоних чобіїт, що їх він не замінив на кращі за більш як пів року повстанської діяльносте. Згадав Овеччину думку про це: нащо, мовляв, брати Те, чого не потребуєш? Що вони виброджені — це нічого: ходити ще можна... Тип чесного селянина, що не любить брати непотрібного чужого.
Підійшовши до отамана, Овечка, старий солдат, бачилось, залюбки „витягся" по-військовому, узяв „під козирьок".
-— Не треба, добродію! — сказаві оітаман, мавши на увазі „козиряння". — У нас республіканська армія, і віддавання шани обов'язкове тільки при виконанні службових обов'язків. Розказуйте, звідки і як?
Коли говорив, його рівні білі зуби 'блискали з-під чорних молодих вусіві, відрощених по-козацькому вниз. На блідо-смаглявому виду світилися приязним блиском карі очі, обережно вивчали нову людину, що стояла перед ним на східець нижче.