Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Добре, — сказав Василь. .
І далі подумав, що йому й, справді, краще не обзиватись, бо ще почервоніє з доброго дива, а ті подумають, що винуватий.
По якомусь часі вони під'їхали й до перших будівель передмістя. Це були здебільшого малі хатки, позануріюваиі в кучугури піску, оброслі червонястими кущами шелюги. Хатки були забіч від соші, не так близько, і до них просто незручно було через глибокий пісок під'їжджати: коні б загрузали. Правда, на піску лежали латки снігу, ще чергувались із сірими таловинами, — як розіслана шкіра рябого теляти, — але й ті латки, замерзлі, напевно, провалювались би під вагою коней. Та хатки й не вабили верхівціз, навпаки, відгонили своєю непривітністю, кучугурами та засніженими кущами шелюги, пониклої в зимовій тузі. А Василеві стали на пам'яті ще й оповідання його покійного батька та інших лататтям (їхнє село звалось Латаття) про те, як із цих шелюгів нападали на селян міські босяки, грабували або й убивали. Зокрема Василів батько мав десь тут, між Підгороднім і цим передмістям, досить чудернацьку пригоду. їхіав він з базару і по дорозі догнав якусь молодицю з дитиною на руках. Молодиця попросилась підвезти, і батько взяв її. Молодиця сіла ззаду, дитинча вряди-годи .кувавкало. Аж потім батько, оглянувшись, побачив у тієї молодиці під спідницею штани. Побачив — і зразу ж догадався, що то переодягнений грабіжник. А поблизу не (було ані лялечки. Що його робити? У грабіжника ж міг бути ножака або й револьвер! Тоді батько взяв обережно зсувати з передка клунок із вівсом, а як клунок упав з воза, він спинив комі і попросив „молодицю" встати й узяти той клунок. „Жінка" поклала дитину на возі, а сама, справді, злізла, щоб клунок узяти. Як вона нахилилась над клунком, батько батогом по конях та навтьоки... А босило навздогін із криком: „Стой! Стой!" Батько вже аж дома подивився, що то> за дитину лишив на возі розбишака. То був дерев'яний цурпалок з діркою, в яку був застромлений інший цурпалок, і як його крутити, робився такий звук, як дитина плача Або ще батько оповідав про свого батька, а Василевото діда, як той під'їжджав удосвіта (бо на базар же виїжджали ще з ночі) до міста. Вийняв він люльку, викресав вогню і тільки хотів той вогонь прикласти до тютюну, як щось вистромило голову з-під передка та й каже: „Дай і мені люляхи!"
Але тут Василь ніби струснув із себе прикру осугу цих спогадів. Він же сам тепер при зброї, і не йому боятись якихось босяків чи іншого міського страхіття! Та й одніо місто — Самарчик він уже й завоював був, тільки що більшовики те селянське завоювання забрали. Тим більше його не могло турбуваїти оте чортовиння, що показалось дідові: на це в нього була вже протиотрута — майже закінчена середня освіта. Крім того, треба було тепер пильнувати іншого: тут могли вже появитися „українські" патрулі, і треба було готуватись до зустрічі з Яими. Це мимоволі напружувало.
Але де ж ті „українці"? Місто, кажуть, у їхніх руках, а з них хоч би тобі де один показався! Ось уже й величезні корпуси фабрики — червоноцеглові, закурені й смагляві, як цигани. Ось перший димар' при них, що здаля здавався сторч поставленим сірником, а зблизька велика цеглова будівля, і не абияк треба голову задираїти, щоб побачити десь аж у небі її верх. Корпуси фабрики й димар мертві, без руху... І ніде ніяких патрулів не видно. Та й людей взагалі...
Тільки на залізничному переїзді із сторожівки при шлябавмі виглянув був сторож, щось засмальцьоване, в залізничному кашкеті. Вигулькнув, як таврах із нори, та потім, побачивши озброєних, знову сховався в свою буду. Шлягбавм лишив піднесеним угору, в небо навскоси, як руку на привіт прибулим: будь ласка, можете їхати прямо, перешкод немає...
Проїхали під шляґбавмом, коні дзенькнули підковами об залізні рейки. Праворуч мовчало обійстя станції Нижнє-дніпровське, густо посмуговане блискучими Стрілами рейок, зашеретоване понад краями червоними валками вантажних вагонів. Але й на станції аніякісінького руху.
Соша повела далі. Коли дивляться — знову село. Солом'яні оселі у білих латках снігу — як шапки з рябих смушків, стіжки соломи по дворах. Це славна на всю Україну своєю „Просвітою" Мануйлівка. І до тієї „Просвіти" верхівці незабаром під'їхали, до будиночка в українському
стилі.
— „Мануйлівська Просвіта", — прочитав Василь на вивісці і показав Овечці: — Бачите, які вікна?...
— Які ж вони? — не зрозумів Овечка. — Вікна, як вікна.
Лутки вікон були з позрізуваними вгорі кутами, і Василь це пояснив Овечці. Та Овечка не надав цьому значення, тільки сказав:
— А, як у церквах...
За „Просвітою" вони побачили вже зблизька широкі груди Дніпра, сковані крижаним панцером, укриті снігом, але, напевно, живі своєю могутнього підкрижною течією. Ті груди, мабуть, аж затьохкали б під кінською ходою, якби верхівці на них з'їхали. Але соша саме тут зробила коліно під прямим кутом направо, в напрямку до залізничного мосту. Той міст звівся верхівцям на очі велетенською мереживною гусеницею, що,випростана, йшла на своїх ногах-,,биках" у саму гущу вже властивого правобережного Січеслава, між притінені вже на вечір, під горою, узбережні