Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
будівлі.
Отож верхівці й повернули теж направо, поїхали понад берегом.
Перших озброєних „українців" Овечка й Василь Рого-венко побачили аж край мосту. Біля смугнастої будки стояв вартовий, тільки не такий, як вони сподівались. Замість козацької шапки з шликом у нього на голові був блакитний гімназіяльний кашкет, а замість жупана на плечах — жовта дублянка, пошита коротко, але великувата на нього.
Такий собі — якби не отой кашкет — умочений у жовту глинку курдупелик. А козацькі вуса в нього просто ще не виросли. І за зброю в нього були не козацька шаблюка та мушкет за плечима, а царська рушниця з багнетом, почеплена на ремені через плече. Тільки ж вона була така велика для нього, що ложа мало не по п'ятах билась, як він ходив, мов розхитаний вагівник, сюди й туди на своїй стійці.
На асфальтовому хіднику стояв „максим", скерований проти всяких непроханих гостей, у тому числі й проти цих двох перекидьків з більшовицького Самарчика.
Коли чужі, озброєні, але виразно мирні верхівці (Овечка навіть підніс руку) зблизилися, вартовий засюрчав у сюрчок. З поблизької вартівні швиденько вискочив ще один такий же вояк, з рушницею в руках. Тільки цей був вищий на зріст, і жовта дублянка, підперезана ремінним поясом, йому й до колін не сягала, — як тонконогий лісовий гриб-мухомор. На голові в нього була сива смушева шапка, заломлена назад пиріжком, тільки без шлика, з якоюсь кокардою напереді. І вуса в нього під носом, як у Василя, вже чорніли.
— Стійте! Хто такі? — наставив він протій „гостей" рушницю, але якось чудно, від живота.
Овечка це спостеріг, і його глузлива усмішка заграла під вусами. Проте, з огляду на поважність моменту, відповів, натягаючи повід, поважним тоном: .
— Ми хочемо до отамана Горобця. Овеччин кінь не зразу спинився, і той вартовий, що питав, мусив відхилитись, щоб кінь, бува, не наїхав на нього грудьми. Василь теж придержав свого.
— До „українського" отамана Горобця, — сказав удруге Овечка. — За Україну хочем воювати...
— Марку! — обернувся юнак до третього, що саме виходив з вартівні. — Відведи їх до штабу!
— Пішли! ¦— обізвався той, що його названо „Марком", майже не глянувши на новоприбулих. Підтруснувши на плечі рушницю, пішов хідником, що зводився на міст, а Овечка й Василь поїхали за ним мостияцем.
Марко теж був молодий, але дебелий, окоренкуватий, іц дублянка таки тугенько обтягала його короткий тулуб. Його ноги, взуті в білі повстянки, бачилось, зовсім не згинались у колінах, як він ішов: раз-два, раз-два — вимірював чималу довжину мосту. Ота дублянка, повстяники та ще тепла капелюха, підв'язана під підборіддям, робили його всього якимсь тепло-округлим, якимсь іграшковим плюшевим ведмедиком. Та ще він був і кругловидий, з чорними крапками глибоких очей посередині, а це теж доповнювало його округлість.
Раз-два, раз-два — відмірював „ведмедик", аж коні за ним ледве всгигали. Коні кришили підковами намерзлу на мостинці кригу, як цукор, а часом навіть підсковзувались... Раз-два, раз-два...
Як уся група трохи відійшла від вартівні і Василів кінь пішов край хідника поряд з Марком, той раптом поважно запитав, поважніше, ніж цього можна було сподіватися від „ведмедика":
— Так ви хочете з нами?
І голос у нього був басовитий, не хлоп'ячий.
— З вами, — щиро-радісно відгукнувся Василь. — Бо там же, — він мав на увазі самарських повстанців, — страшна несвідомість. Добре, що ви це місто зайняли...
йому вже припали до мислі ці хлопці, він відчував, що вони такі, як і він, що серед них він не буде такий самітний, як серед самарських повстанців. Тож і з Марком йому хотілося говорити, як з братом. Але Овечка значуще кашлянув: мовляв, не розбалакуйся дуже. І Василь зручно перейшов на інше:
— ...Тут же й наш Дніпро ревучий... А який широкий! Уже скінчилось передмостя, і кінська хода м'яко зако-
потіла по дерев'яному настилі, наче в глухий барабан загупотіла. А обабіч мосту, далеко внизу, де сковзались на ков-занях хлопчаки, метушились, як іграшкові фігурки, лежала замерзла гладінь широкої ріки, тільки край берега стояв полій. Той полій розходився, немов калюжа розтопленого смальцю, від барж, що, як великі птахи, унизали берег і хоіч повмерзаліи, а таки вгинали лід. Декілька барж та човнів стояло й понад краєм острова, що був майже посеред ріки і що на ньому наче спочивав міст, переходячи сливе трикілометрову широчінь. Далечінь ріки в один і в другий бік була ще імпозантніша, а на південь від мосту й міста десь починались славнозвісні Дніпрові пороги, власне, перший із них — Кодацькйй. Та порога навіть з високого мосту не видно було, там стояла далека передвечерова мгла, що трохи нагонила смуток.