Січеславщина (квадрологія)

— Вільно! — сказав отаман і опустив руку.

Овечка побачив сльозавий блиск у його очах і відчув, що й у нього самого щось защеміло всередині, защипало в носі, мов на плач брало. Гм... Такого з ним ще не бувало! Був на турецькому фронті і на румунському, куди його царські офіцери матюхами гнали, і він мав себе тоді так, як баран, гнаний на заріз. У Самарському лісі тільки ховався від каральних загонів гетьмана Скоропадського, щоб так лихо перебути. А тепер... Тепер у нього щось зводилося вгору, росло, трохи чи не ітой засів, що його засіяв ще раніш Василь своїми балачками про Україну. Василь засіяв, а ця урочиста хвилина ворухнула його в глибині, сколихнула, як подих вітру воду. І тих; замучених хлопців стало йому шкода, як рідних синів. ,,Ах, дорогі добродії, і ви, пане отамане! — здавалось міг би він сказати, щоб висловити це нове почуття. — Я і мій молодий товариш щиро жалкуємо, що їх, тих хлопців, убито. А щоб спокутувати свою невільну провину, ми ладні тепер тіло й душу покласти за рідну Україну"...

Міг би так сказати Іван Овечка, але не сказав: його селянський язик не вмів такої мови. Натомість він озвався винуватим голосом:

— Я тоді їздив у село, як їх убито... І Василь Роговевко теж їздив... Як вернувся вранці, — під'їжджає до Самарчика, дивиться, аж юрба повстанців біля чогось тупцяеться, заглянув з коня через голови — а там убиті...

— Це та дорога ціна, що ЇЇ платить Україна за своє визволення, — мовив отаман Горобець, звертаючись не так до самого Овечки, як до всіх присутніх. — Та найбільша Ті трагедія, — що вона платить ,не тільки ворогові, а й своїм несвідомим синам. І тих хлопців не врятувало навіть те, що сотник Кривошлик повдягав їх по-козацькому... Не врятувала й романтика.

— І нащо б я ото так казав — „несвідомим"! — буркнув незадоволено в свої пишні козацькі вуса один із штабівців, огрядний, кремезний і тугий у своїй дублянці. — Дурні та й годі...

— Е, це не те саме, — оглянувся до ніьоіго отаман. — Несвідомою в певному розумінні може бути й людина з природи розумна. Хіба оті тисячі наших селян, що пішли вбільшовики, усі таки й дурні?

— Дурні, дурні й дурні! — уперто повторив, не дивлячися в вічі й „рубаючи" рукою в повітрі, дужака, а його повнощокий вид налився кров'ю. — І я їх, знаєте, як карав би? — підвів він раптом очі. — Не розстрілював би, ні, а спускав би штани — та шомполами...

Овечка настороживсь, почувши таке. Шомполами? Так, як Скоропадський? Глянув у вічі отаманові і побачив у тих очах швидше приязнь до себе, ніж згоду з вусанем.

— То ви хочете так, як Скоропадський? — звернувся до вусаня, О'хмолоставшись після першого збентеження. — Він же шомполами людей у ліс позаганяв... як от хоч би й мене з товаришем...

— О, той Скоропадський наробив багато лиха, — підтримав Овечку отаман. — Мене ж самого, — це вже для самого Овечки, — мало не розстріляли його посіпаки. Якби не галичанин Василик, що був тоді в австрійській .армії і мене та брата мого Гаврила визволив, — то я б оце не балакав з вами.