Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Настя мовчала, пригноблена, прибита їй здавалося, ніби чиїсь кам'яні руки опустилися їй на плечі, придавили її до землі, заступили світло чорною запоною.
Кінець: рабиня, річ, безсловесна істота, яку продають, калічать, безчестять, як цього забажає власник. Розумом вона і раніш розуміла все, але тільки тепер відчула всіма напруженими нервами й жахнулася як людина, що раптом побачила біля ніг безодню. Свистять і ляскають у повітрі нагаї, і невідомо, на чию голову впадуть вони пекучою гадиною. Пута до крові роздирають руки й ноги. Що їй до того, що Сафар везе її верхи на коні, що жодного ще разу не розсік нагай її пружної шовкової шкіри!
Отже, завтра її продадуть на базарі на ганьбу і втіху, пересиченому пожадливому татаринові.
— Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки. — Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку?
Вона заздрила матері, батькові, Горпининій дитині. Заздрила непохованим мерцям, кинутим на здобич воронню та шакалам. Це все ж таки краще, ніж опинитись у гаремі, як Надійка й Ганна, з якими десять день тому ходила вона по малину і в'язала важкі золотаві снопи.
Впавши додолу, Настя билася, як-поранений птах. Вона божевільно реготала, дряпала землю пальцями, повзала по ній грудьми, немов бажаючи пірнути в неї, як гробовий хробак. І, чуючи її ридання, заголосили жінки над собою, як над мерцями.
Але татари звикли до цього. З лайкою кинулися вони на жінок і зливою батогів змусили їх замовкнути. Схлипуючи й дрижачи, стиснулися вони в купу, як вівці під дощем. А татари й далі робили своє огидне діло, відриваючи дружин від чоловіків, дочок від батьків, сестер від братів. Відривали навіки, бо ханський і бейський ясир звертав у бік Бахчисарая, а інших гнали до Каффи і продавали на малоазіатські ринки або на Середземне море. І важко було вгадати, чия доля буде гірша і хто раніш відстраждає свою важку життєву путь.
Істерика врятувала Настю від хана.
— Що це вона? Навіжена? — спинився над Настею Ширинський бей.
— Невідомо, володарю володарів, — низько вклонився Сафар. — Певно, демони гризуть їй душу. Я думав кинути її в степу, але не було часу розв'язувати.
І пройшли мубашири з агами і беєм, не-зазирнувши в бранчине обличчя. Проте Настя й не могла вподобатися така — забруднена землею й порохом, із подряпаним обличчям, скуйовдженим волоссям і подертою сорочкою, скривавленими ногами й пальцями. Сафар зрадів. Він так боявся, щоб ласий шматок не минув його рук.
Але коли відігнали ханських невільників і не стало чути в далечині їхнього плачу й тупотіння, почалося найстрашніше.
Загін почав розподіляти свою, здобич, Сафар перший відокремив свою частку, а решту кинув воякам. Розпалені кумисом і їжею, накинулися вони на жінок і перед очима батьків і чоловіків гвалтували їх, надолужуючи своє за довгий похід. Це був дикий шабаш розбещеної похітливості серед непрохололого степу, насиченого подихами гірких трав і освітленого тьмяним сяйвом похмурих сузір'їв.
Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея. Залишив він собі і Коржа, і Горпину, струнку й вродливу, хоч і виснажену дорогою та смертю дитини:
— Горпино, Горпино, не відходь! Хай нас прив'яжуть до однієї жердини. Я більш не поїду верхи, — шепотіла Настя, захлинаючись від ридань.
Сльози душили її. Вона сякалася в запорошену запаску й розмазувала бруд її по щоках.
— Не піду, моя рибонько. Будьмо разом, — тулилася до неї Горпина, клацаючи зубами. — Ой боже мій, боже! Де ж та правда на землі?!
Горе бранців протверезило її. Вона сиділа поруч на Сафаровому кобеняку і широко розплющеними очима, повними огиди й жаху, дивилася навкруги.
— Лягай Насте, не дивись! — владно наказав Корж, у безсилій люті стискаючи кулаки.
Опиратися — марно. Може, й викуплять його козацькі посли: може, пощастить дати про себе звістку на батьківщину. А поки що треба берегти сили й шукати випадку втекти. А головне, треба якось сповістити Сагайдачного. І, нахилившись до Насті й Горпини, він шепотів, озираючись, чи не підслухують його татари.
— Не побивайтеся і слухайте уважно. Треба якось сповістити пана гетьмана. У Каффі часто трапляються наші лірники-старці. Вони навмисно ходять серед татар і запам'ятовують, хто де в неволі. Тільки перед татарами — анітелень про те, що Настя його наречена, бо тоді вони такий вимагатимуть викуп, що ніхто не зможе його сплатити, а нас закують у кайдани й катуватимуть, щоб дістати більш грошей. Я знаю їх звичай. Недурно стільки разів був у походах.
Тим часом татари закінчили розподіл.
Кожному дісталося по сім-вісім невільників. Плач і голосіння не вщухало. Навіки розлучені навіть не могли розпрощатися як слід. Хто ридав, уткнувши обличчя в землю, хто рвався до тих, кого відганяли, калічачи собі руки й ноги сирицею. Стогін, лайка, прокльони, молитви й голосіння зливалися з пронизливими вигуками татар і лясканням батогів. Згвалтовані жінки ридали в тpaвi, не сміючи підвести очі на батьків і чоловіків, а чоловіки й батьки скреготіли зубами, рвалися з ланцюгів і осипали татар прокльонами.