Людолови Том 1

І, коли дівча зникло, додав:

— Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут.

— Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, — похопився Сагайдачний.

— Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив!

Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць…

— Ну, розкажи, як ви там турків били?

Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав:

— Скільки чайок?

Або:

— Скільки сандалів? [108] А гаківниці були?

Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму.

— Он ти як! Ах ти ж бісова дитина! — похвально приказував він.

— Ну а як ви живете? — спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь.

— Що в нас, кажеш? Сваримося! — відповів Хома, пускаючи клубок диму.

— З ким?

— Та… з усіма потроху. З патриціями [109], з магістратом [110], з юридиками, з біскупичами і між собою… А найбільше панами та радцями.

— Оце недобре, що й між собою, — похитав головою Сагайдачний. — Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку.

— Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться.

Не сподобалося це Сагайдачному.

— Через що ж у вас сварки? — допитувався він.

— Насамперед ворогуємо ми з магістратом, — методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. — Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату, — що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А сяк помре хтось із магістратських — вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, — пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься?

— Реr cooptationem[111],— підказав Сагайдачний.

— Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара [112] не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне [113], або сош [114], або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, - казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. — Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців.