Людолови Том 1

— А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував [118], бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радці за горілку якогось п'янички, що казна-що їм за пляшку напише? А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: «Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з'ясовано справи». А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія [119]. Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто.

— Як то — геть-чисто? Побилися, чи що?

— Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію [120]. Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли з нас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але й те, що повинні були платити пани радці.

— Та невже ж староста кращий? Та як вам не соромно піддаватися під шляхту, під ворога, під католика, ляха! Дивно, що ви пішли на таке! — обурено вигукнув Сагайдачний.

— Е, синку! Чи не однаково людині, який ціпок її б'є, коли від нього синці на тілі?! Таж один ціпок легше витримати, ніж два.

— Що ж вони з вас правлять?

— Що? Платимо подимне, та верхівщину [121], та коляди [122] шість грошей, та два гроші сторожовщини [123], та за майстерню… Працюємо ще на замок, тобто на старосту і його челядь. Дістали собі зброю. В кожного рушниця тепер, та копа куль, та шабля за звичаєм. Вправляємось по-військовому та пожежі гасимо, як споконвіку було.

— І це, на вашу думку, краще?

— Авжеж. Воно, звісно, теж не мед, бо кожен ладен здерти зайве. Та ми, щоб не було сварки, приділили двох майстрів працювати на замок. А решту — зась! Не чіпайте. Ну, ще ралець [124] підносимо старості на великдень, на коляду та на іменини. Не підмастиш — не поїдеш, — по-філософському закінчив Хома і знову вкрився хмарою кучерявого диму.

Сагайдачний мовчав. Усе це було надто несподівано і зовсім не входило в його плани. Складна й важка річ об'єднати міщанство, коли ворожнеча пішла так далеко.