Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Владек хоче знати, як він виглядає? Будь ласка. Я описував хлопця з іронічними нотками в голосі і зробив раптом не безглуздий висновок: він, той Мирославин обранець, син каменяра–могильника, котрий теше каміння на річці Кам'янці. Я подумки визнав, що це припущення трохи зловтішне, бо до Владекового суперника, крім симпатії, заздрість я таки відчував, але Владек той умовивід прийняв з несподіваною легкістю; виявляється, Мирослава ходила до того каменяра замовляти батькові пам'ятника. Там він її, сказав похмуро Владек, і підхопив.
– Цілком можливо, – сказав я. – Дай ручку, запишу.
Я взяв ручку, в мені прокидався блазень, і таки справді записав Владекове повідомлення.
– Зазначаємо, – сказав єхидно. – Інформатор: Владек Шарий.
Але мої кпини, здасться, Владека роздратували. Зирнув на нього: е, ні, він усе‑таки переживає; все‑таки Мирослава для нього це тільки підказаний матір'ю об'єкт, гідний його залицянь, він хоч і не горить, а тліє вогнем кохання, коли висловлюватися на високому регістрі. І мені знову стало шкода свого приятеля, адже не був він сильний і не перемагав; був би я негодящим чоловіком, коли б у цій ситуації співчував отим щасливим телятам, за якими вчора стежив, – вони обійдуться без мене. Саме тому я став у позу проголошувача істин і висловив кілька афористичних суджень про непостійність і зрадливість жіночого роду; до речі, це була одна із традицій нашої дружби, і я почав вдавати перед Владеком Шарим жононенависника, хоч ніколи насправді ним не був. Але виразно бачив, що моє жононенависництво (ясно, у жартівливих формах) Владека втішає. Зі свого боку він вдавав у моїх очах ледь не Дон–Жуана. але чудово знав, що Дон–Жуан він такий же липовий, як і я женоненависник. «Цікаво, – подумав я, висипаючи із себе антижіночі афоризми, – чи усвідомлює і він липовість мого жононенависництва?»
І все‑таки я йому отими афоризмами допомагав, я ними ніби улещував якесь інше, непозірне. сховане його «я», і хоч він буркнув, що мої афоризми сумнівні, але обличчя його вже не було таке насуплене: до речі, насупленим бути йому не личило.
Чим міг допомогти йому ще? Хіба тим, що спонукати його до активного чину: ну, що це за Дон–Жуан, який пальцем об палець не вдарить, щоб об'єкт свого зацікавлення відвоювати. Треба було його підстібнути, зачепити, викресати хоч якусь енергію, хай не дивиться сонливо у вікна – там сонце й досить бадьорий ранок; я запропонував йому свої послуги, ну, хоч би для того, щоб зустрітися з тим його суперником.
– Результат зустрічі, по–перше, дав би нам змогу визначити його інтелектуальний рівень, сказав по–діловому я, по–друге, ми визначили б, як він реагує на погрозу фізичної розправи. По–третє, – мовив я, набираючи повні груди повітря, бо молов уже цілковиті дурниці, те, що суперечило всім моїм моральним засадам, але треба було ж його якось розворушити, – так от, по–третє, – нещадно сказав я, – в розмові можна було б здескредитувати в його очах Мирославу Білецьку через наклеп, виставивши її особою аморальною і не вартою уваги…
Я аж дихання притримав, сказавши цю бридку фразу, – чекав на реакцію приятеля. Сподівався, що Владек Шарий, цей шляхетний, цей добрий і м'який серцем хлопець, спалахне, що він виставить мене за двері; принаймні я так учинив би з кожним, котрий образив би предмет моїх поклонінь. Але Владек і від цього не спалахнув, а тільки скривився, досить ялово спитавши: «Чи не можна обійтися без цього?»
– Все можна, – сказав я, – але, Владеку, ти навряд чи покладешся на силу власних кулаків. Ти, Владеку, вибач мені, гутаперчевий!..
І тут він обурився. Не тоді, коли я ображав предмет його поклоніння, з яким він був згоден поєднатися на все життя, а коли я зачепив його дорогоцінну персону. «Ну, що ж, подумав я, – може, я його хоч так розбуджу!..»