Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Немилосердно шпарило сонце, і піт заливав мені очі. Вуста пересохли, а світ став виблідлий і порожній. Надсадно скрекотіли від річки жаби, кілька разів перестрівав я на стежці ропух, а в мене до жаб давнє обридження, ще відтоді, як мені, малому, кинули хлопці жабу за пазуху. Я тоді, пам'ятаю, не кричав, не верещав, а просто втратив свідомість. Отож я йшов, і в мене в роті не було ані вільжинки; сухий язик ніби розпух, і це в той час, коли простував по Долині Джерел; довкола щедро дзюркотіла вода–річка і струмки, а весь берег був у криничках, не далі, як по п'ятдесят метрів одна від одної.
Тільки неподалік Чуднівського мосту я зміг напитися, тут стояла водогінна колонка. Аж кинувся до неї і, натиснувши важіль, почав пожадно хлепати теплу воду, яка різко пахла хлоркою, воду, в якій ніколи не поселяться жаби, бо вона мертва. Я пив, наливаючись тим несмачним пійлом, яке зовсім не тамувало спраги, і воно почало бовтатись мені в животі. Тоді я вмився і відчув на вустах розталу сіль. Було парко, важко дихалося, а краї неба повилися непрозорим сірим серпанком, ніби те небо було стиснуте гарячою, задушливою петлею.
Владек мав чекати мене на пляжі біля острова, і саме туди я скеровував свою ходу. Що йому скажу? Чи, може, ліпше туди не приходити? Чи, може, ліпше забитися мені в порожню хату свою, адже мати на роботі, і сховатися хоч так від світу і від себе? Але ні, на самоті мені стане ще гірше, окрім того, й натуру мав дивну: коли мене чекали, конче мав прийти.
Я пішов по пляжу, розкидаючи черевиками пісок, між розімлілих пляжних тіл, які безживно порозкидалися на барвистих підстілках. Онде і Владек, бронзовотілий, гарний і спокійний. Але побіч нього сидить якась дівчина, і Владек люб'язно з нею бесідує. Чорна хвиля затопила мене: я закипів. Ось вона – ціна моїм учинкам: я вдавав із себе кретина в ім'я цього хлопця, а він весело шкіриться до якоїсь фандолетки, яка так само весело продає зуби йому. Я впав побіч них на пісок і подивився на фандолетку так, що брови її миттю скочили вгору.
– Ну, я пішла! – сказала дівчина і пішла й справді, звабно похитуючи клубами.
Тоді я не стримався й вибухнув. Бо й справді, навіщо мені ці ідіотські пристрасті, коли той, задля кого це робиться, байдужий і спокійний, як пісок. Я назвав Владека паршивим бабником, хоч то могла бути й справді його однокурсниця, як він мені пояснив; я почав іронізувати і розхвалювати його суперника, хоч те знову‑таки мене не прикрашало. Але сьогодні в мене такий уже нещасливий день. Я не без задоволення оповів оцьому вихолощеному кнурцю про бійку, яку той мас відбути зі своїм суперником, – треба ж його якось розворушити, і щоб зрозумів, що я киплю і мщуся за оті балачки з фандолеткою. Те слово його дратувало, і я зумисне часто його повторював. Я сів по–турецькому і відчув, що вода, випита з тієї колонки, в мені кипить, що з рота і з усього тіла в мене пашить парою, та й пісок піді мною був розпалений, як присок. Грав уже роль єзуїта і перед Владеком, отож запропонував йому запросити Мирославу в кіно, адже вони в дружніх стосунках, а я виведу на них отого залицяльника – всі єзуїти мають одну спільну рису: вони хочуть, щоб цілий світ ставав єзуїтами. «Стань же єзуїтом і ти. Владеку!» – численно закликав я.
Але Владек цього разу повів себе інакше. Він перекинувся на спину, і на вустах його заграла лінива, а може, й блаженна усмішка.
– Ти гарний приятель, Віталику, – сказав він розмлосно, – але сказати відверто: Мирослава не так мій інтерес, як мамин – це в неї idea fix: з'єднати нас. І скажу тобі відверто: коли б Мирослава не брикалася, я б на це, може, й пішов. Але воювати за неї в мене немає ані бажання, ані енергії.
Я тепер знаю, що таке сонячний удар. Сонячний удар – це коли в голову тобі поціляє кульова блискавка, і ти вже не людина, а мала калюжка смоли. Щось таке відчув я, слухаючи байдужий і млосний голос свого приятеля, задля якого з такою наполегливістю псую існування собі та іншим цілком невинним людям. Я не знав навіть, що відповісти, хапнув ротом повітря і пробелькотів щось дурне про чоловічу гідність.
– Чоловічу гідність, – пролунав той‑таки бридашний і лінивий голос, – залиши собі…
Я кипів. Ні, це справді щось незбагненне: чи він, цей Владек, без кісток, чи без душі?
– Не сердься. Віталику, – повернувся на живіт Владек. Якось мені все це обридло. А так чудово лежати на піску й нічогісінько не думати.
«Воістину!» подумав я, розширюючи очі. Дивився на засмаглу спину – виплекане, правильних пропорцій тіло, стрункі ноги, зарослі золотими волосинами, біляву голову, набиту тим‑таки піском, який де–не‑де прозорими зернами поприліплювався до тіла; мені у вуха ввірвався галас пляжу, верещали дівчата й діти, ляпалися водою, і бризки синьо розліталися навдокіл; справді, подумав я, чи зі своїми іграми не ускладнюю даремне життя і кому вони потрібні, оці мої ігри?